Своїми яскравими, експресивними виступами гурт здобув популярність серед прогресивної молоді з часу свого заснування. Історія цієї команди вражає насиченістю та багатогранністю, яка бере свої початки ще з 1991-го року. «Гайдамаки» – український рок-гурт, що виник у 91-му під назвою «Актус». Стиль групи поєднує рок, даб, панк і ска, українську та балканську фолк-музику. Колектив багато гастролює Європою та виступає на відомих масштабних фестивалях, проте не оминає і невеличкі сімейні фестивальні дійства.
Про сучасне життя музичного гурту, творчу співпрацю з режисером фільму «Червоний», співачкою Тонею Матвієнко, Юрієм Андруховичем та багатьма іншими непересічними людьми в українській культурі, поговорили з Олександром Ярмолою — українським музикантом, вокалістом, автором текстів, засновником та лідером козак-рок гурту «Гайдамаки». У розмові також йдеться про сучасну «попсу», внутрішнє життя гурту та нові проекти.
– Розкажіть більше про актуальні проекти та міжнародний досвід. Над чим зараз працюєте та де і з якою програмою гастролюєте?
– Саме зараз інтенсивно працюємо над спільним проектом з відомим сучасним польським письменником Анджеєм Стасюком – «Міцкевич». Як слідує з назви, це пісні на вірші Адама Міцкевича. У процесі роботи, прийшло справжнє захоплення творчістю найвідомішого польського поета. Музично цей проект не зумовлений жодним форматом, в ньому ми маємо абсолютну свободу творчості, тому виходить дуже цікаво. Крім української та польської, в проекті звучить також татарська мова. Адже початком проекту послужила збірка сонетів «Сонети Кримські» Адама Міцкевича. Цікаво, що переклади польської поезії на українську нам допомагає робити інший відомий сучасний майстер слова – франківець Юрій Андрухович.
Також, маємо кілька пропозицій створення музики до українського кіно, що зараз бурхливо відроджується. Щойно відбулася презентація пісні «Червона Калина» з культового фільму Зази Буадзе «Червоний» за одноіменним романом Андрія Кокотюхи, про боротьбу українців за волю і незалежність, з якої головний герой виходить переможцем. На черзі – створення саундтреку до фільму «Екс», режисера Сергія Лисенка. Події у фільмі також розгортаються у буремні часи на західній Україні.
– Розкажіть про вибір локації за музичні виступи у Борисполі. Чому саме це місце?
– Це був особистий винахід Андрія Кокотюхи. Зіграла свою роль велика пошана міністра інфраструктури України до творчості автора. Ми ж просто скористалися чудовою нагодою привітати концертом та презентацією пісні і фільму пасажирів, відлітаючих рейсами з міжнародного аеропорту.
– Колектив «Гайдамаки» багато гастролює закордоном та відвідує велику кількість фестивалів. Який концерт, захід найбільше запам’ятався?
– За всю історію існування гурту були виступи на дуже різних фестивалях. Від потужних «Sziget», «Lowlands», «Przystanek Woodstock», – до маленьких артистичних і майже сімейних: «FMM Sines»(Portugal), «Viljandi Folk»(Estonia). Якщо перші вражали потужним рівнем організації та продукції, то другі запам’яталися теплим прийомом, знайомством з місцевою культурою.
– Яка Ваша аудиторія за кордоном? Це діаспора чи громадяни тих чи інших країн?
– По-різному. Ми ніколи не орієнтувалися саме на українську діаспору, працювали в галузі світової етнічної музики «World Music», особливо популярної серед творчої інтелігенції усіх країн світу. Старалися бути кращими, презентувати українську культуру на світовому рівні. Але звичайно, як група відома в Україні, та ще з твердою громадянською позицією, завжди збираємо українців на своїх концертах, де б ми не грали. І це звичайно найактивніша публіка!
– Ваш гурт один існує уже багато років. У чому таємниця таких тривалих стосунків зі сценою? Навіть попри труднощі.
– Певно справа в особливій творчій атмосфері, яка завжди була в колективі. За стільки років до гурту приходили та «уходили» різні музиканти, але той час який вони віддали «Гайдамакам» – був найкреативнішим часом у творчому житті кожного. Хімія, яка існує всередині гурту, не дозволяє стояти на місці. Це завжди розвиток та створення чогось нового. Тому, впродовж стількох років, Гайдамаки далі залишаються цікавими.
– Що для Вас сьогодні «Гайдамаки»
– Сьогодні музична сцена в Україні і світі дуже «спопсилась». Це має певні причини. Темпи життя і сприйняття інформації дуже сильно зросли і відповідно поступово зникають серйозні великі книжки, серйозне тонке психологічне кіно (на зразок Феліні і Бергмана), серйозне мистецтво. Вже майже ніхто не слухає сучасну музику альбомами. В пошуку нової музики слухач слухає нову пісню по 5 секунд, перебігаючи з початку в кінець. А організатори фестивалів складають програму не з огляду на мистецьку цінність, а на кількість переглядів в Ютубі. Мені хочеться вірити в те, що в цій ситуації «Гайдамаки» не втратять своє обличчя, не стануть наступною «форматною» копією, а залишаться зразком справжньої творчості, своєрідним містком між творчістю Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка,Євгена Станковича і новими поколіннями слухачів. Що поки що, слава Богу, вдається!
– Актуальним є вихід української стрічки «Червоний». Розкажіть про співпрацю із режисером цього фільму та чи вже встигли побачити кіно? А також про активну співпрацю із Тонею Матвієнко. Як ви знайшли одне одного та що Вас об’єднало як музикантів?
– Я познайомився із Зазою вже після створення фільму. Це глибока, інтелігентна, приємна людина, представник народу з давньою історією та культурою. Взагалі, історія створення нашої версії «Червоної Калини» така: я потрапив на закритий перегляд робочої версії фільму і почув в фільмі цю пісню, заспівану тихо хором в’язнів, і пригадав, що ми вже давно хотіли зробити «Калину» в роковій обробці, тоді і запропонував хлопцям на репетиції. Хтось подав ідею записати також Тоню Матвієнко, з якою рік тому ми вже робили спільну пісню. Нас тоді познайомив один спільний друг. Тоня має в голосі щось таке дуже ніжне і жіночне, що вона дістала у спадок від мами. А ми – навпаки, дуже чоловічі у своїй музиці. На такому контрасті це дуже добре поєднується. Та й працювати з нею приємно. Вона має почуття гумору і є зовсім не пафосною. Коли ми записали пісню, я показав її режисеру фільму. Наша версія настільки сподобалася, що було вирішено взяти її у фільм, на фінальних кадрах, щось на зразок передачі новим поколінням естафети боротьби, що ніколи не закінчується.
Сніжана САМАНЧУК
Залишити відповідь