Щире серце та сталеві нерви. Жінка, якій вистачає наснаги рятувати світ. Вона поєднує роботу у поліції та волонтерство. Олександра Бабецька розповіла «Вежі» про поліцейські будні, сенс помочі та що може змінити цей світ.
– Чому вирішили займатись волонтерством? Якими були перші волонтерські дії?
– Не пам’ятаю, що зробила найперше. Сколихнули ті всі події, які відбувались на Майдані. Після того, як з’явились новини про перші бойові дії, познайомилась з багатьма людьми. Виникла якась внутрішня потреба чимось допомогти. Фізично присутньою бути на Сході не могла, оскільки у мене дітки. Тому хотілось хоч якось допомогти. Спочатку допомагали хлопцям бійцям, потім переключились на допомогу їхнім сім’ям. Дружинам, які потребували психологічної та фінансової допомоги. Але більше займались дітками.
– Коли почали займатись волонтерством, у якому напрямку працювали?
– Ми намагалися охопити різні галузі, але більше побачили проблему в тому, наскільки потрібна допомога дітям. Їм дуже тяжко переносити ці події, особливо, коли батько загинув або перебуває на Сході. Ми організовували екскурсії, різні майстер-класи для того, щоб якось їх відволікти, зайняти чимось цікавим та корисним. І нам це вдавалося, чому ми безмежно раді.
– Паралельно з волонтерством, ви деякий час були телеведучою. Розкажіть більше про цей досвід.
– Напевно, це дуже голосно сказано: “телеведучою”. У мене дійсно був такий цікавий досвід, коли довелось вести «Волонтерський вісник». Мені це дійсно сподобалось.
– Що спонукало вас стати поліцейським?
– Напевно, саме заради дітей мені хотілося піти сюди, щоб вони могли спокійно перейти дорогу в призначеному місці, щоб не було тих наркоманів, які стоять біля школи та пропонують наркотики. Дуже хотілося, щоб мої діти не бачили цього, тому вирішила якось з цим боротись. Хочеться вірити, що все буде по-іншому, дійсно будуть якісь зміни. Хоча, зрозуміло, що в один день змінити ту ситуацію, систему, яка була напрацьована десятиліттями, дуже важко. Сподіваюсь, ми зможемо щось змінити. Сидіти у Фейсбуці, критикуючи та лаючись – це не вихід. Потрібно брати ситуацію в свої руки та щось робити.
– Як рідні відреагували на ваше рішення піти у поліцію?
– Позитивно сприйняли і підтримують мене. Вони знають, який у мене характер. Тобто, якщо я прийняла рішення, то не буду його змінювати, а йтиму до кінця.
– Як ви проходили відбір?
– Я до кінця не вірила, що пройду відбір. Адже серед нас є багато спортсменів та людей, які насправді готувались до цього. Але поступово, коли проходив кожен етап відбору, мені телефонували та запрошували далі, іноді мене це дивувало. Але я розуміла: «значить, так має бути». Поряд були люди, які мене підтримували, йшли в ногу зі мною, і мені це допомагало.
– Можете назвати етапи, які треба було проходити під час відбору?
– Фізкультура – це один з етапів відбору. Треба було пробігти кілометр – стометрівку та «відтиснутись». Напевно, цього я боялась найбільше, оскільки довший час була у декретній відпустці та спортом не займалась. Але і цей етап я подолала.
– Як проходить служба?
– З дев’ятої ранку до дев’ятої вечора ми заступаємо на службу. Для того, щоб отримати зброю, провести інструктаж та перезмінку, прибуваємо на базу трохи швидше. Щоразу у нас проходять брифінги – між ротами передаємо певну інформацію, орієнтування, і так далі. З дев’ятої години виїжджаємо на патрулювання. Графік роботи, приблизно такий: день працюємо, добу відпочиваємо. Заступаємо на нічну зміну, а тоді дві доби знову відпочиваємо.
– Розкажіть якусь кумедну історію, пов’язану з роботою. Можливо, як люди реагують на вас.
– Люди реагують на нас по-різному. Хоча, здебільшого нас підтримують та дякують, що дуже приємно. Бувають випадки, коли й не сприймають та лають. Кажуть, що нічого не змінились, і ми ті ж самі “мєнти”. Це неприємно, але ми намагаємось донести людям, що прийшли щось змінювати. Курйозів поки що не траплялось, оскільки ми серйозно націлені на роботу, але намагаємось трохи розрядити обстановку за допомогою жартів по рації.
– Чи бували випадки, коли штрафуєте людину, а вона просить сфотографуватись, номер телефону, або щось в тому роді?
– І сфотографуватись, і познайомитись, і номер телефону просять. По можливості, ми фотографуємось та спілкуємось з людьми. Номер телефону для всіх однаковий – «102».
– Що вас вразило за час своєї діяльності?
– Тішить те, що серед нових поліцейських є багато людей, які дійсно хочуть змін та серйозно націлені на них. Вражає настрій людей, які працюють поряд зі мною.
– Чи доводилось вам застосовувати силу під час роботи?
– Доводилось. І дійсно радує те, що я впоралась. Був випадок, коли два чоловіки напідпитку почали говорити багато зайвого, змушена була застосувати спеціальний прийом та доставити їх у відділок.
– Що б ви побажали франківцям?
– Напевно, кожному з нас варто змінювати себе. Хтось з «великих» сказав: «Змінюючи мікросвіт, ми змінимо макросвіт». Коли кожен почне поводити себе відповідно, ми зможемо гуртом змінити наше місто. Хочеться, щоб кожен дбав про чистоту, один про одного.
Залишити відповідь