В Олени досі тремтить голос, коли вона згадує рідний Херсон. Ще в січні цього року дівчина успішно розвивала власну справу, допомагала батькам і планувала багато подорожувати. А вже в березні разом із сім’єю покидала окуповану територію і під обстрілами мчала до Івано-Франківська. 

Про своє життя в окупації, евакуацію і перші дні перебування в Івано-Франківську Олена розповідає в нашому інтерв’ю.

(Прізвище героїні і фото не виставляємо, щоб не наражати на небезпеку родичів Олени, які досі перебувають на окупованій території)

– Розкажіть про своє життя до окупації Херсонської області.

– В Новій Каховці я жила, реалізовувала себе, планувала майбутнє. Ще влітку 2021 року я пройшла кондитерські курси, придбала усе необхідне обладнання, почала розробляти власні рецепти, а вже цієї зими почала стабільно заробляти на кондитерстві. Одночасно допомагала мамі налагоджувати наш сімейний бізнес – виготовлення та доставка напівфабрикатів. В нас було багато клієнтів.

 

– Ви вірили, що може розпочатись повномасштабна війна?

– У своїй сім’ї я була найміцнішим скептиком щодо повномасштабної війни. За вісім років війни на Донбасі ми вже звикли до військової техніки, постійних навчань на місцевому полігоні, але в нас було відчуття, що ми знаходимось під надійним захистом українських військових.

 

– Коли і як ви зрозуміли, що російські війська вже зайшли в місто?

– 24 лютого – День народження мого тата. Цьогоріч я приготувала його улюблений Київський торт, який ми так і не спробували. Планували, що ввечері поїдемо його вітати, але рівно о 5 годині ранку ми почули перші вибухи. Вікна в нашій квартирі тремтіли, а страх полонив тіло. Я одразу відкрила сайт із новинами й прочитала, що путін розпочав наступ. Я зателефонувала мамі, в розмові вона сказала, що через їхнє село летять з Криму ракети в бік військової частини. Поки ми говорили, батьки одночасно збирали в сумки найнеобхідніше.

Я теж почала збирати речі, але руки так тремтіли, що це було складно робити. В одну мить всі мої думки розсипались в попіл. Тільки через декілька днів я зрозуміла, що тоді зовсім не взяла найнеобхідніше, бо просто клала в сумку все, що потрапляло під руки.

 

– Що Вам вдалось прихопити із собою?

– В наплічнику були документи, медичні маски, аптечка, штани й два лимони.

Вже через 30 хвилин ми були в селі. Воно неподалік від Нової Каховки. Ми розуміли, що в місті залишатись було небезпечно, бо там є стратегічні об’єкти. Ніхто не розумів, що буде далі, ми дуже хвилювались. В селі я активно почала заклеювати вікна, заряджати всі акумулятори, запасатись водою. Ми весь той час чули вибухи, бачили літаки, які вилітали із Криму.

 

– Коли ви дізнались, що місто вже під контролем російських військових?

– Вже близько 8 години ми побачили танки та іншу військову техніку, яка рухалась в глиб країни. Спочатку ми подумали, що це українська техніка, бо тоді ми й не знали як відрізняти українські та рашистські танки. Десь через годину прийшов сусід і сказав, щоб ми не боялись, вже не будуть бомбити місто, бо російські військові уже зайшли на Каховську ГЕС. Тоді мій світ перевернувся. Я взагалі не очікувала, що все так швидко буде розвиватись. Тоді ми зрозуміли, що техніка, яку ми бачили, була не українська. Прийшло усвідомлення, що ми вже перебуваємо на окупованій території…

“Ми розуміли, чим більше їде техніки, тим довше триватиме війна”

 

– Як у вас проходили перші дні під окупацією?

– Перші дні ми постійно стежили за новинними стрічками із надією, що скоро все закінчиться. Через три дні від початку окупації нової Каховки, батьки поїхали в місто, щоб купити якісь ліки й продукти. Всюди вже стояли блокпости окупантів і треба було їхати із білою ганчіркою на машині.

Ми щодня дивились відеозвернення Президента, Олексія Арестовича, та інших військових експертів. Через наше село постійно проходили колони ворожої техніки. Спочатку ми рахували кількість, але коли цифра доходила до тисячі, ми вже стомились. Ми розуміли, чим більше їде техніки, тим довше триватиме війна. Як відповідальні українці, ми робили фото колон і скидали їх в Telegram-канали нашим військовим. А через декілька днів окупанти почали глушити зв’язок і вимкнули українське телебачення, а натомість під’єднали російські канали. Так ми залишились без зв’язку, без Інтернету і телебачення.

 

– Окупанти часто зупинялись у вашому селі?

– Нам пощастило, бо окупанти лиш декілька разів зупинялись у нашому селі. Але проблеми почали наростати, бо гроші закінчувались, продукти теж, а в місті ціни дуже росли. Ми купували 1 кг цукру по 120 грн, хліб пекли самотужки, а ще ми самостійно розмножували дріжджі, бо їх вартість вже сягала 700 грн за кілограм. Нас рятувало те, що в селі ми мали картоплю та інші овочі, а також закрутки.

 

– Чи знали ви тоді що відбувається в інших містах України?

– Потім до нас надійшла інформація про Ірпінь, Бучу… Стало дуже страшно за своє життя. А ще почали говорити, що в Херсонській та Запорізькій областях орки почали проводити мобілізацію.

 

– Коли і як ви наважились покинути Херсон?

– Покидали Херсонську область ми не через ракети й гради. Ми розуміли, що надворі війна і треба це пережити. Ми боялись російських військових, бо в будь-який момент в нашому селі могло статись те, що було в Бучі. Від цього ми й бігли.

Мені з хлопцем було простіше, бо ми забрали речі з орендованої квартири, привезли їх в село і були готові їхати з Херсону. Мама дуже непокоїлась через це, бо не розуміла, як вона має залишити будинок, собак, котів і все інше.

“Потім навівши на нас автомати, сказали чоловікам роздягатись, щоб вони перевірили чи є татуювання”

 

– Як відбувалась ваша евакуація?

– Покинути область ми могли двома шляхами. Ми обрали той, який веде через Снігурівку Миколаївської області, бо тією дорогою їхали тисячі людей. Втім, щоб проїхати тим шляхом, треба було виїздити дуже рано. Між селом і Херсоном ми проїхали 18 блокпостів, а на виїзді з міста ми стояли понад дві години. Коли вже зібралась колона машин десь на 5-6 кілометрів, російські військові все ж вирішили пропустити нас. До Снігурівки того дня ми так і не доїхали. Рашисти закрили проїзд, але ми ще довго стояли посеред дороги із надією, що все ж почнуть нас пропускати. Потім вирішили їхати іншим шляхом. Наша евакуація була дуже складною. В машині перебувало сім людей, до того ж весь час йшов сильний дощ, що й перепочити не було можливості. А блокпостів було стільки, що ми й перестали їх рахувати. Щоразу потрібно було зупинятись і військові оглядали машину. Під час одного з оглядів, ми стояли усі під зливою, а вони передивлялись усі сумки, кожну кишеню. Потім навівши на нас автомати, сказали чоловікам роздягатись, щоб вони перевірили чи є татуювання. Коли вже все оглянули, ми сіли в авто і я в дзеркало побачила, як рашист, який оглядав наш багажник, забрав наші відбивні, хліб і іншу їжу, яку ми приготували собі в дорогу.

На черговому блокпості вже не пропускали нікого. В нас пального залишалось, щоб або доїхати до найближчого міста, або повернутись. Ми повернулись додому. За той день ми проїхались 600 км, а в результаті знову опинились вдома. Ті відчуття не передати словами.

 

“…там нам сказали, щоб наступні 15 км ми їхали дуже швидко і не зупинялись, бо вони відкриють вогонь”

 

– І все ж ви не полишили надії покинути Херсон. Спробували знову?

– Наступного дня ми все ретельно підготували й знову вирушили в дорогу. Ми ще раз спробували поїхати через Снігурівку. Дорогою побачили автомобілі, які рухались навпроти й ми зраділи, бо думали, що проїзд відкритий. Але як виявилось, ті люди повертались додому, бо всю ніч ночували в прилеглих селах, в машинах із надією, що можна буде виїхати.

Тато розвернув машину і ми поїхали на Кривий Ріг. За нами їхало тисячі машин, а дорогою знову було багато блокпостів і перевірок. Ми чекали три години, бо дорогою рухалась російська військова техніка, яка перевозила понтонні мости, різні установки, гради та все інше. Менш-більш ми доїхали до крайнього російського блокпоста і там нам сказали, щоб наступні 15 км ми їхали дуже швидко і не зупинялись, бо вони відкриють вогонь.

Ми їхали в “сірій зоні” й молились, щоб не почали в нас стріляти. В колоні наша машина була останньою, тобто після нас уже нікого не пропустили.

 

“…неподалік побачили прапор України. Ті відчуття я не забуду ніколи”

 

– Які були відчуття, коли ви зупинились біля першого українського блокпоста?

– Напередодні нас лякали, що навіть на російських блокпостах можуть військові привітатись словами “Слава Україні”, а коли люди у відповідь казали “Героям Слава”, то їх відводили у невідомому напрямку.

Коли ми прибули до першого блокпоста після сірої зони, то не раділи, бо можна було очікувати будь-чого. Аж поки військовий не заглянув до нашого авто і сказав: “Ого як вас тут багато. Ану скажіть паляниця”. Тоді ми гуртом відповіли й неподалік побачили прапор України. Ті відчуття я не забуду ніколи.

Ми ще якийсь час чекали, щоб військові внесли нас у свій список. До речі, вони не очікували, що так багато людей буде їхати цією дорогою, бо раніше рашисти нікого не пропускали. А потім почали обстрілювати село і ми швидко поїхали. .

 

– Скільки часу ви їхали до Івано-Франківська?

– В Івано-Франківськ ми прибули після 31 години перебування в дорозі. Я вважаю, що нам дуже пощастило. Багато людей так і не змогли виїхати з окупованих міст, дехто потрапив під обстріли, когось не пропустили на блокпості.

“А ще нам доводиться звикати до сирен, бо вдома ми не чули жодної – їх не було”

 

– Раніше Ви вже бували в Івано-Франківську?

– Так. Декілька років тому, ми вже бували в Івано-Франківську, тут живуть наші родичі. Нам допомогли із помешканням, продуктами та всім необхідним. Я постійно зв’язуюсь із друзями з Херсону, дуже переживаю за них. Тільки-но з’являється у них зв’язок, я телефоную, питаю про все. Там залишились бабуся, дідусь та інші родичі, бо не хотіли покидати дім. Бабуся доглядає там наші грядки, годує собак і котиків. А що робити? Війна…

Хоч ми й раніше бували в Івано-Франківську, але зараз місто розкривається для нас зовсім з іншої сторони. Люди готові допомогти…

Ми спочатку дуже лякались літаків, які тут літають, бо майже з таким самим звуком над нами в Херсоні пролітали ракети. А ще нам доводиться звикати до сирен, бо вдома ми не чули жодної – їх не було.

 

– Івано-Франківськ – виключно україномовне місто. Чи довго ви звикали до того, що потрібно спілкуватись українською?

– Все життя я розмовляла не “чистою” українською мовою. На роботі інколи розмовляла українською, а інколи – російською. Думаю, Нова Каховка була яскравим прикладом, що мовне питання взагалі не викликало суперечок. Втім, заочно вважалось, що україномовні – це люди із села.

Після 24 лютого я кардинально змінила своє ставлення до мови. Раптом я назавжди забула російську, вивчаю українську, дивлюсь історичні фільми. З кожним вивченим фактом знищення нашої мови, мені все гидкіше навіть в соцмережах бачити тексти мовою окупантів.

 

– Зараз продовжуєте займатись кондитерською справою?

– Із великим задоволенням я б в Івано-Франківську теж продовжила свою кондитерську справу. Втім, це вимагає немалих коштів, бо потрібно знову придбати кондитерські інструменти, продукти й все інше. Ще в Херсоні я розробила власний рецепт “Наполеону”. Саме його найчастіше в мене замовляли й він завжди був дуже смачним. Сподіваюсь, тут я почну відтворювати свою справу саме з цього торта.

 

– Плануєте повертатись у Херсон?

– Чесно? Навіть не знаю… Ще до війни я завжди все планувала, ставила перед собою цілі, а зараз зовсім нічого не загадую наперед. Хоча моя мама одразу сказала, що тільки-но звільнять Херсон, вона одразу повернеться додому.

 

“…тоді в мене була думка, що може я вже не повернусь у свій дім”

 

– Що Ви мали із собою, коли прибули в Івано-Франківськ?

 

– Все, що я взяла із собою в Івано-Франківськ – штани, футболку, джинсову куртку й альбом із дитячими фотографіями. Не знаю для чого я його прихопила, але тоді в мене була думка, що може я вже не повернусь у свій дім.

 

– Ви спілкуєтесь із рідними, які залишились в Херсонській області. Яка там зараз ситуація?

– Зараз в Нову Каховку повернулись 90-ті роки. Місто досі під окупацією. Заходиш на ринок, а звідусіль крики: “У кого є сигарети?”, “Де знайти мило?”… Завезли дуже багато російських товарів.

 

– Як на це все реагують місцеві?

– Місцеві дуже люблять своє місто, а рашисти поводяться там жахливо: розбивають вітрини, нищать все. Там залишились ті, в кого немає родичів в інших містах і вони не знають куди їхати, а також люди похилого віку. В деяких селах Херсонської області зараз повторюються усі ті звірства, що і в Бучі.

 

“Єдине, що я точно хочу на майбутнє – будинок із великим підвалом, щоб там були запаси продуктів”

 

– На жаль, через війну Ваші плани змінились. Про що Ви мрієте зараз?

– Я мрію, щоб закінчилась ця війна, щоб кати були покарані, щоб ми почали все відбудовувати. В українців за ці три місяці дуже змінилось світосприйняття. Я колись любила планувати, а зараз те все здається смішним. Єдине, що я точно хочу на майбутнє – будинок із великим підвалом, щоб там були запаси продуктів.

Я ніколи не думала, що буду жити в час війни. Досі я не можу повірити в це все. Щойно до мене телефонувала бабця, яка досі в Херсонській області й розповідала, що місцеві фермери, які вирощували моркву, викидають урожай, бо не хочуть його продавати в Крим. Рашисти хочуть, щоб весь урожай фермери за копійки продавали в окуповані регіони.

Херсон чекає на ЗСУ. Людям там зараз дуже складно. Рашисти поширюють багато фейків і тому люди зневірюються.

 

Христина Ткачук