Роман Фабрика: «Живу, щоб дивувати і дивуюся сам»

У скарбниці його здобутків десятки нагород та титулів. За спиною – історія від якої перехоплює дух і титанічна праця, що досягла визнання світового масштабу. Його багатогранність і глибока відданість своїй справі, віра, жага до життя і звершень надихає. Наодинці з видатним українським журналістом, його невмирущими цінностями, ідеями і гордістю. У розмові з пристрасним серцем і гостинною душею. Почесний громадянин Івано-Франківська з трепетом розповідає історію своєї родини, роздумує над покликанням журналіста і щедро ділиться секретами успіху.
 

Пан Роман і справді вміє дивувати. Він вважає себе неземним чоловіком і генератором унікальних ідей. Сьогодні йому 77. За спиною півстоліття самовідданої праці на журналістській ниві, значні відкриття та всеукраїнське визнання. Саме він започаткував перше місцеве телебачення в Івано-Франківську. Творчість Романа Фабрики неабияк збагатила культурну спадщину Прикарпаття та неодноразово приковувала до себе увагу найрізноманітніших гостей з усіх куточків світу.

 

Особливим скарбом є Музей Родинних Професій, до якого нам пощастило завітати. Вже протягом 12-ти років він гостинно відчиняє двері перед бажаючими поринути у майже 300-літню історію професійного надбання династії, починаючи з витоків і до сьогодення. Не дурно девізом закладу є вислів: «Від плуга до комп’ютера». У музеї представлені реквізити 150-ти професій. Чоловік самостійно, з щирою пристрастю і гордістю, проводить екскурсію і захоплює цікавими, життєвими розповідями: як виникла ідея створення незвичної експозиції, яким був шлях до реалізації, звідки взялися експонати, що ставив собі на меті, та що для нього означає успіх.

 


 

IMG_5652

 

«І дихають пророче діла його дідів» (з вірша Анни Космач «Діла його дідів»)

 

Ідея музею явилась мені уві сні, близько третьої ночі. На ранок я поділився нею з дружиною, а відтак всього за рік, своїми зусиллями втілив у життя. Брат у мене архітектор, допоміг з планом будови. Я звів на подвір’ї власного помістя зразок гуцульської садиби. Всередині все оббито деревом, інакше не було б змоги зафіксувати експонати. Останні, до слова, я збирав, реставрував, купував сам протягом декількох років, власними руками, за свій кошт. Я відкритий та закликаю громадян до співпраці, але за весь час тільки один хлопчина школяр щиро подарував мені вольтметр. Тим паче, потрібно розуміти, що це не музей українців та їх професій. Повторюся, мій музей представляє професії моєї родини і якщо ви принесете мені ексклюзивний костюм космонавта, я його не візьму, бо у нас в роду їх не було. До того ж, не всі люди підходять до мого задуму свідомо, дехто відверто заздрить, але більшість просто повикидали все своє добро.

 

IMG_5650

 

Завжди наголошую, якби і я все викидав, не було б цього музею, не було б і вас у мене в гостях. А гостей у мене завжди багато, хоч я й ніколи не займався рекламою. Буває приходять 30-40 школярів і нема де повернутися, у мене ж на все про все сім соток. З цього приводу, до речі, поруч головного корпусу з’явилося приміщення-гостинна, де відвідувачі можуть залишати речі та перепочити. І це не простий павільйон, у ньому знайшла прихисток своя, особлива, експозиція – чотирьох професій нашої сім’ї. Ми з імітували чотири віконечка і помістили за ними: атрибути мого журналістського фаху, викладацької справи дружини, музичного спрямування донечки та лікарського обдарування сина. Окрім українців, останнім часом до мене часто навідуються закордонні делегації. Про мене вийшли друком цілі розвороти у Австралійській та Лондонській газетах. На дев’яте вересня запланований приїзд журналістів з Торонто. Для мене кожен гість особливий. Я, звичайно ж, тішуся, що музей не залишає нікого байдужим, що дехто може поринути у дитинство і віднайти тут частинку себе, проте метою було збереження власної історії, увіковічнення пам’яті про досягнення предків. Тут уся моя молодість, найближчі серцю люди, експонати зі скринь бабусь. Таке не можна перепродавати або викидати. Маю надію, що і після моєї смерті, музей буде збагачуватися.

 

IMG_5586

 


Натхнення ховається у ритмі серця

 

Я колекціонер по натурі. Ще школярем і пізніше збирав марки, значки, дзвоники, маленькі книжечки, маю медалі, дипломи і грамоти. У мене є близько сотні різних фотоапаратів. Збереглася звичка постійно вирізати щось цікаве. Колись мав блокнотик і записував туди красиві афоризми чи якусь незвичну інформацію. Нещодавно знайшов його, а в палітурці все ще зберігся вірш мого авторства «Весно моя», який я колись вирізав з газети, де його було опубліковано. Я ні в кого нічого не вкрав, не скопіював. В усе вкладена моя праця, мої власні, чесно зароблені гроші і, що найголовніше, – душа. Цьому важко навчити – потрібно проникнутися. Відверто скажу, далеко не всі відвідувачі усвідомлюють для чого я цим займаюся, але, я, мабуть, іншого плану людина – неземний чоловік. Те, що більшість людей просто викидає, я вважаю оригінальним і бережу. Ідеї з’являються постійно, натхнення живе в серці і скільки б мені не казали: «Досить вже», – я завжди відчуваю, що душа потребує чогось нового, і я не можу їй протистояти. Наприклад, буквально за декілька годин до вашого приїзду, мені прийшла ідея, як доповнити експозицію, що представляє професію швеї. Ми сьогодні винесли з підвалу декілька шкатулок з гудзичками. Там є багато красивих, оригінальних, імпортних. Так от я вирішив вибрати декілька, на свій смак, і зробити маленький стендик. Ось так просто, в один момент запалився ідеєю – це і є натхнення (посміхається).

 

 

Нині, чоловік сміливо може похизуватися оригінальним дизайном власного помешкання, багатим урожаєм огірків, томатів та навіть домашніх ківі, колекцією рідкісних кактусів та трійкою прекрасних перепілок. Його справедливо можна назвати майстром «на всі руки» (автор)

 

 

Покликання народжене ще зі шкільної парти
 

Однозначно своїм справжнім покликанням, я вважаю журналістику. Не дарма я присвятив їй 50 років свого життя. А почалося все ще за шкільною партою. Я був у п’ятому класі, коли розпочав друкуватися. Пізніше, під час служби в армії, дописував у військові газети. Мене потім спрямовували вчитися на військового журналіста, але я мріяв про університет Франка. Пам’ятаю, я чи не єдиний на своєму курсі мав цілу грубезну стопку доробків. Моїм вірним соратником на журналістській ниві став фотоапарат. Я з ним з четвертого класу на «ти». Знову ж таки, я – єдиний студент, котрий захистив диплом на власних фотопроектах. Зараз і діти у початковій школі можуть багато фотографувати з телефонами, не потрібно більше різних хімікатів та додаткового обладнання. А я маю вдома цілу лабораторію, де проявляв знімки. І у мене ніколи, запам’ятай собі, не було власного фотографа – все сам. У 2000 році був на стажуванні в Америці, у Штаті Айово. Привіз звідти близько 500 фотокарток – це був цікавий досвід. Так, до речі, народилася моя власна фотовиставка «Америка у Галичині».
 
Я журналіст-унівесал. Окрім преси, я п’ять років працював в українському радіо, десять років був редактором обласного радіо в Івано-Франківську, 20 років – власний кореспондент РАТАУ-ДІНАУ-Укрінформу в Івано-Франківській області. До слова, перше телебачення на Прикарпатті теж започаткував я. Завжди стараюся робити все на рівні. Щоб до цього дійти, потрібен багатий досвід. Хоча, знаєте, я вважаю, що з цим треба народитися. У журналістиці весь я. Все життя виношую ідеї, а люди думають: «Та Фабрика зробить» і вже чекають на гостину.

 

IMG_5559
 


Яка вона – акула пера?

 

Для мене журналістика ґрунтується на трьох принципах. По-перше, оперативність. Якщо потрібно написати матеріал – зроби це сьогодні. Ніяких: «завтра», чи «мені треба подумати». Думають, хіба що письменники, а журналіст мав все зробити ще вчора. Друге – злободенність. Потрібно слідкувати за актуальністю і потребою у тому чи іншому матеріалі. Що також не мало важливо це – цікавість. Ніхто не буде читати сухого тексту чи слухати монотонний випуск новин. Якщо ж говорити про журналістську універсальність, думаю, зрозуміло, що я обома руками «за», бо сам таке практикував. Проте, відверто кажучи, я в житті дуже мало зустрічав справжніх, порядних, універсальних журналістів і це прикро.

 

IMG_5620

 

Секрет успіху

 
Я завжди намагаюся працювати на результат, інакше для чого взагалі це все робити? А секрет…. Найголовніше, напевно, я не повторююся. Я пам’ятаю, колись була така тенденція, до прикладу в селі: «Марійка має такі штани і я такі хочу». Так не можна мислити. Якщо вже Марійка має такі, то ти не повинна мати. Це – неправильно. Я ж нічого не скопіював. Такого музею більше немає, в будь-якому випадку, я не знаю. Я за оригінальність. Це важко передати словами, але будь-яку свою ціль потрібно усвідомити самому, проникнутися і рухатися у своєму напрямку. Якщо запитаєте мене про моменти відчаю, то їх не було. В мене ніколи не виникало бажання все полишити. Я про це мріяв, цим горів. Звичайно, зустрічалися різні люди, але мені вдається одразу бачити якісь недобрі настрої і абстрагуватися. Якщо це успіх, то й Слава Богу!

 

Роксолана БЕЛЕЙ

Фото: Олександр ЛИТВИНЕНКО
 

ПОДІЛИТИСЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *