ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

Сергій Нестеренко: “Або жити в Україні та йти з медицини, або залишатися лікарем та їхати за кордон”

Сергій Нестеренко: "Або жити в Україні та йти з медицини, або залишатися лікарем та їхати за кордон"

Сергій Нестеренко – український лікар з Дніпропетровська, який отримав додаткове тренування у Сполучених Штатах і зараз працює спинальним хірургом у приватній практиці в Техасі. Чоловік протягом багатьох років проживання в Америці встиг досягти успіху в медицині. Зважаючи на свій досвід медичної практики в Україні й Америці, Сергій Несторенко аналізує підходи, ставлення, ресурси та можливості медичної сфери. «Мій досвід дозволяє дивитися на українську медичну систему ззовні, чим я користуюся та дозволяю собі давати оцінку процесам, що там відбуваються», – каже лікар.

Чоловік веде свій блог, де ділиться досвідом, починаючи з того, що його спонукало шукати додаткового тренування за кордоном, чому вирішив зупинитися саме на США, а не шукати місця в Європі чи будь-якій іншій англомовній країні. До того ж, лікар розповідає про процес вступу до американської резидентури, що дає можливість отримати без перебільшення найкращу в світі медичну освіту.

Освіта

Освіту я здобув у Дніпропетровській медичній академії, включаючи базову медичну та спеціальну з ортопедії та травматології. У Дніпрі також пройшов клінічну ординатуру з ортопедії. Після того деякий час працював у травмпункті в Кривому Розі. Тож, повірте, я знаю, що таке медицина на пострадянському просторі.

США

На цей момент вже більше десяти років ми з родиною живемо в США. На початку я два роки займався базовою наукою в клініці Мейо, потім склав ліцензійні іспити та протягом п’яти років проходив резидентуру з ортопедії в лікарні Джонса Хопкінса та один рік – клінічну ординатуру з хірургії хребта в клініці Клівленда. З 2014-го року розпочав самостійну роботу в приватній практиці в клініці «Grace». Ми жили у трьох штатах: Міннесоті, Меріленді та Огайо, а зараз – Техас. Ну, і звичайно, було багато подорожей по всіх кутках Північної Америки, включаючи Канаду.

Що змусило мене шукати додаткової медичної підготовки за кордоном та чому я обрав США

Моєю метою не було поїхати “за бугор хоч в багажі, хоч тушкою”. Я справді довго та боляче дозрівав до цього рішення. Що ж у підсумку змусило мене почати серйозно шукати закордонного досвіду? Відсутність перспектив на гідне життя в українській медицині: фінансової стабільності та професійного зростання. В один момент переді мною постав вибір: або жити в Україні та йти з медицини, або залишатися лікарем та їхати за кордон. Я обрав друге.

Розуміння того, що мені знадобиться додаткова освіта за кордоном, прийшла на останніх курсах в академії. Уявлення про реальне життя в медицині тоді ще не було – воно прийшло трохи згодом. У мене були чудові вчителі та керівники, яким я безмежно вдячний, але навіть вони не в змозі протистояти хибній системі. Не вдаватимуся поки що в подробиці, але після шести років в академії, півтора – в інтернатурі та двох в клінічній ординатурі, я все ще не відчував себе підготовленим на належному світовому рівні. Тому я навіть не розглядав можливості роботи в приватній практиці – аби щось пропонувати людям, ти мусиш мати найкращу підготовку.

Отже, одним з перших постало питання “куди їхати?”. Навіть при близкості Європи, я вирішив розглядати лише англомовні країни. Англійська є професійною мовою науковців майже у всіх цивілізованих країнах. Якщо хочеш займатися наукою, можна їхати будь-де, хоч у Фінляднію, щоч в Японію. Але для лікаря важливо розмовляти з пацієнтами їхньою мовою. Тому коло звузилося до Великої Британії, Ірландії, Нової Зеландії, Австралії, Канади та, звичайно, США.

Чому я зупинився на Штатах – три причини:
– найбільш прямий та зрозумілий процес потрапляння до резидентури;
– відсутність якогось унікального процесу для іноземців – мусиш скласти ті самі іспити і вступати до резидентури на загальних з американцями умовах;
– та, найголовніше, безсумнівно найкраща в світі біо-медичної науки і, як з’ясувалося пізнише, дуже колегіальні відносини та зрозумілий шлях просування по кар’єрі.

Вже під час читання інтернет-форумів склалося враження, яке пізніше підтвердилося власним досвідом, що процес просування по кар’єрі є менш політизованим, ніж в інших країнах. В Британії, аби стати практикуючим хірургом, вам треба бути ледь не родичем королеви. В Штатах людина “з низів” може добитися багато чого лише своєю наполегливою працею.

Таким був мій процес прийняття рішення де саме продовжувати освіту. Цей шлях є не єдиним. В інших країнах є чудові можливості. Наприклад, в період мого захвату хірургією верхньої кінцівки я подавав заяву на вступ до клінічної ординатури в Австралії та шукав позиції в інших країнах. Так сталося, що знайшов наукову позицію в одній з найвідоміших американських лабораторій, що визначило мій шлях. Проте, порівнюючи різні можливості зараз, ще раз перконуюся, що зірки допомогли мені зробити правильний вибір.

Як українському лікарю знайти роботу в Америці

В першу чергу вам треба з’ясувати для себе, якими є ваші плани. Для когось це може пролунати дивно, але можливості для українських лікарів у Штатах не обмежуються лише складанням ліцензійних іспитів, вступом до резидентури з подальшим пошуком роботи за фахом. Існує багато різних шляхів, серед яких є наука, робота медсестрою або помічником лікаря.

Далі, великий вплив на ваші плани матимуть життєві обставини: чи ви є студентом-медиком, чи проходите українську інтернатуру, скільки років працюєте лікарем, чи маєте диплом медсестри, чи маєте досвід в науці та місце проживання. Якщо в Штатах, то якою є ваша візова ситуація, скільки вам років, чи маєте родину, чи склали іспити або лише плануєте, а також ваша фінансова ситуація.

Якщо ви вирішили йти шляхом резидентури та працевлаштування лікарем, дозвольте поділитися найважливішим, на мою думку, компонентом. Ним є навіть не високий бал на USMLE (який, тим не менше, є дуже важливим), а зв’язки. Ситуація зі вступом до резидентури стає щороку складнішою. За чутками минулого року декілька сотень навіть американських випускників залишилися без місця в резидентурі. Тож, для того, щоб потрапити за престижними програмами та на спеціальності не достатньо просто подати документи і чекати на результат.

Це факт. По всьому світу навчальні програми обиратимуть знайомих людей, в яких вони впевнені. Це не є кумівством або корупцією: люди просто хочуть переконатися, що ви зможете працювати на належному рівні. Нагадую: американська резидентура є вкрай вимогливою, а резиденти – важливою складовою роботи лікарні. Тому програми не хочуть стикатися з ситуацією, коли доводиться їх відраховувати.

На які характеристики дивляться програми при відборі? Їх є декілька: людина має тяжко працювати, мати аналітичні здібності, аби приймати рішення у стресових ситуаціях та (часто) мати схильність до науки та (бажано) попередні друковані статті. Але головне, це бути приємною особою. Все це неможливо з’ясувати протягом двадцяти хвилин, що відводяться для інтерв’ю кожного з п’ятдесяти аплікантів. Саме тому у відборі програми покладаються на дуже важливий компонент — рекомендації знайомих. Тож, рекомендаційні листи від американських лікарів є надважливою вимогою.

Про українську медичну освіту

На відміну від українських медичних шкіл, де контакт з пацієнтами невпевнено розпочинається з пропедевтики внутрішніх хвороб на третьому курсі й невпевнено триває аж до самого випуску, американські студенти вперше стикаються з реальними клінічними ситуаціями на другому курсі. Починаючи з третього року (нагадаю, що медична школа забирає лише чотири роки) більшість свого часу вони проводять на поверхах лікарень, працюючи як невід’ємна частина лікувальної команди. Про таку організацію навчання я писав у попередній статті.

Студенти не роблять реальних призначень, що впливають на лікування пацієнтів. Проте вони вчаться клінічному обстеженню, використанню додаткових методів та формулюванню плану лікування, що безперервно перевіряється резидентами та ординаторами. Раз або двічи на тиждень вони мають лекції та практичні заняття, працюють у хірургічних лабораторіях та одразу мають змогу бачити, як ці нові знання використовуються на практиці.

Через таку інтегрованість теорії та практики американські лікарі навіть не можуть уявити, як на початку резидентури першим повчанням від ординатора може бути: «Тепер забудьте все, чому вас вчили в інституті. Справжнє життя — інше».

Американська система медичної освіти не є ідеальною. У цьому мінливому світі навряд чи щось взагалі може бути ідеальним. Але вона є дуже мобільною, що швидко пристосовується до вимог сучасної медицини. Саме цей приклад має наслідуватися українською медичною освітою.

Доки наші лікарі не відчують важливості використання наукового метода, доти серед них триватимуть аматорські дискусії про “загрозу вакцинацій”, “доречність гомеопатії” та іншу езотерику. Чи я хочу, аби ми взагалі припинили ці розмови? Ні. Але я мрію про те, аби вони перейшли з рівня посилань на теорії змови до сучасної наукової дискусії: “Чи існує статистична відмінність у рівні захворювання на аутизм у вакцинованих дітей?”,  “Чи є гомеопатичні препарати кращими за плацебо?”.

Американська медицина очима українського лікаря

Я живу в США протягом останніх восьми років: з них два працював у науці, шість пішло на навчання, а влітку 2014 року розпочав власну хірургічну практику. Тим не менше, мені зовсім не складно згадати роботу дома. Тому час від часу дивлюся на американську медицину очима українського лікаря.

Для багатьох проживання в Штатах є заповітною мрією, але багато моїх знайомих розуміють складності переїзду в нове середовище та життя далеко від родини та друзів.

Розповім, що впадає в око;  так, аби розмовляв з другом наодинці:

– про фінансове становище;

– стосунки з керівництвом;

– ставлення з боку суспільства.

В цілому я дуже задоволений. Можна просто працювати, не відволікаючись на другорядні речі. Американські лікарі часто жаліються на жахливі умови, але я їм постійно кажу, що вони просто не розуміють, що насправді означає слово “жахливі” та пропоную поїхати подивитися в Україну.

Фінансове питання, яке турбує українських лікарів в першу чергу, тут вирішене. Найголовніше, це дозволяє просто забути про гроші, як фактор, що визначає кожен твій крок.

Звичайно, медична практика має бути прибутковою: ти відповідаєш за своїх співробітників та звітуєш перед лікарнею, де працюєш. Проте внутрішнє відчуття від цього фінансового аспекту відрізняється від України, як день і ніч: більшою мірою ти відчуваєш себе бізнес-менеджером, а не злодієм, який вимагає гроші з пацієнтів. Так, я чекаю, що пацієнти оплачуватимуть певну суму, яку не покриває страховка, але гроші не є визначальним фактором моєї роботи.

Стосунки з керівництвом також дуже відрізняються від тих, що ми звикли в Україні. Тут навіть у великих академічних центрах немає професорських обходів, де рядового лікаря принижують просто перед пацієнтом. Поняття завідуючого сервісом існує, але немає зав. відділенням, який вказує, кого ти оперуватимеш та чекає за це “вдячності”. Система побудована таким чином, що ти є повністю відповідальним за своїх пацієнтів. Саме ти вирішуватимеш, хто потребує операції та якої.

В академічних центрах вплив керівництва є більш помітним, але все ж рівень автономії лікарів не незрівнянно більшим, ніж в Україні. Найважливішою причиною є те, що завдяки медичній страховці кількість платоспроможних пацієнтів є значно більшою, ніж в Україні. Тому немає брудної боротьби за кожного пацієнта.

Ставлення до лікарів з боку суспільства, звичайно ж, аж ніяк не схоже на українське. У тому, начебто, немає нічого дивного, але на розуміння все одно пішов деякий час. Ми дуже звикли, що в Україні разом з повагою у людей існує деяка жалість до лікарів. Пояснити цей феномен американцям можна на прикладі вчителів: вони тут також є шанованими, але фінансово недооціненими людьми.

З цим була пов’язана досить кумедна ситуація, у яку потрапила моя дружина. Одного разу, у перші місяці після нашого переїзду до Штатів, чекаючи на прийом у лікаря, вона розмовляла з іншим пацієнтом. Без жодної поганої думки вона поділилася (як це часто буває в Україні), що її чоловік — лікар. “Чомусь я не побачила у нього співчуття, і наше спілкування швидко припинилося”, — каже вона. З того часу ми зрозуміли, що така інформація сприймається як хвастощі та є зайвою для незнайомих людей.

Зарплата американських лікарів — як вона розраховується?

Лікарські зарплати – це болюча тема, про яку українським лікарям доводиться думати щодня. На відміну від українських колег, у медицині США не існує поняття «ставки». В навчальних центрах лікарі отримують меншу зарплату, порівнюючи із своїми колегами з приватної практики. Це при тому, що страховим компаніям виставляються однакові рахунки. Причиною відмінності є те, що в академічних центрах велика частка відраховується на фінансування наукової діяльності та розвиток інфраструктури.

В приватній практиці лікар отримує все, що нараховується. Звичайно, з цих грошей ще треба сплатити за оренду приміщень, зарплату працівникам та будь-які інші операційні витрати. Але у підсумку все ж виходить більше, ніж в академічному секторі.

Незважаючи на різну зарплату, в обох випадках розрахунок робиться за однаковим принципом: з використанням так званих кодів CPT (Current procedural therminology, вимовляється “сі-пі-ті”) та однакової формули перерахунку в грошовий еквівалент.

Кожен етап медичної допомоги має свій CPT код. Якщо процедура має декілька складових, як, скажімо, в хірургії хребта, одна операція може мати декілька кодів. Амбулаторний прийом пацієнтів матиме код в залежності від його складності: перший прийом потребує більше часу та роботи; відповідно, він матиме вищий код та краще оплачуватиметься.

Система кодів СРТ дозволяє акуратно відстежити виконану роботу. Одним з недоліків є те, що вона є дуже заплутаною. Через неправильні коди існує ризик або нарахувати забагато, або втратити гроші. З цієї причини в США існує ціла індустрія всередині медицини, основою якої є окрема спеціальність — кодери. Єдиною роботою цих людей є правильний відбір кодів СРТ та забезпечення відповідності медичної документації. Ця робота є критично важливою: якщо заявлені коди не підкріплені документально, лікар ризикує отримати великі штрафи.

Професійний шлях

1994-1996 роки – отримав середню освіту, закінчивши Дніпропетровський медичний ліцей; у 1996-2002 роках отримав вищу медичну освіту в Дніпропетровській державній медичній академії (ДДМА); у 2002-му протягом шостого року навчання у Медичній академії проходив тримісячну ротацію у Школі медицини і стоматології Університету Рочестера, штат Нью Йорк. Ментор: доктор Наталія Шульга. З 2002-ий по 2004-ий я завершив інтернатуру та магістратуру з травматології та ортопедії на кафедрі ДДМА під керівництвом професора О.Є.Лоскутова. Після того працював травматологом-ортопедом на травматологічному пункті 8-ї клінічної лікарні у Кривому Розі. Протягом 2004-2006 років проходив клінічну ординатуру з відновної ортопедії та реабілітації під керівництвом професора Л.Ю.Науменка на базі Українського інституту проблем реабілітації. А вже у 2006-му переїхав до США. Тоді з 2006-го по 2008-ий готував наукову роботу (postdoctoral research fellowship) в Лабораторії ортопедичної біомеханіки клініки Мейо, м.Рочестер, штат Міннесота. Протягом 2008-2013 років проходив резидентуру з ортопедії в Лікарні Джонса Хопкінса (The Johns Hopkins Hospital) в м.Балтимор, штат Меріленд. 2013-2014, в цей час я проходив клінічну ординатуру з хірургії хребта у клініці міста Клівленд (Cleveland Clinic). У 2014, після двадцяти років навчання, розпочав власну хірургічну практику в Техасі.

Сніжана САМАНЧУК
Блог лікаря – sergiynesterenko.com

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: [email protected]