Як часто ви слухаєте класичну музику? Чи буваєте на виступах оркестру? Класика точно не в минулому. Так вважає скрипалька та художня керівниця академічного камерного оркестру Наталія Мандрика. Жінка вже більше 30-ти років виступає у складі оркестру, гастролює за кордоном і відтворює частково втрачені симфонії Вівальді. Про класичну музику, роботу в Івано-Франківській філармонії, репетиції, виступи та слухачів – далі в розмові з Народною артисткою України Наталею Мандрикою.
“Генетично в мене не було жодних шансів займатись музикою…”
Мої батьки не були музикантами, але мама чудово співала. Десь в 4-річному віці в мене виникло непереборне бажання грати на скрипці. Тоді на телебаченні існували тільки дві музичні програми, і як тільки я бачила скрипку, одразу просила батьків повести мене в музичну школу. Тільки-но мені виповнилось 5, ми пішли записуватись в музичний клас. Втім, для мене все закінчилось великою трагедією. Там сказали, щоб ми прийшли через два роки, а це для мене був дуже великий проміжок часу. Я відчувала, що це ніби нескінченність. Пригадую, з розпачу я вибігла на вулицю, мама змушена була купити якусь іграшкову скрипку, щоб розрадити мене. Але я не могла зрозуміти, чому мої бажання нівелюються до рівня примх і забав.
Згодом я вступила у Львівську середню спеціалізовану музичну школу-інтернат ім. С. Крушельницької (ред. зараз – Львівський державний музичний ліцей ім. С. Крушельницької) і там провчилась 11 років. Скажу відверто, було дуже складно. Навчання в школі вимагає відповідального освоєння інструментів та загалом матеріалу. Я вивчала скрипку та фортепіано. Ті знання, які я отримала, були справді глибокими й стали твердою базою для продовження навчання.
Пізніше вже були випадки деякої зневіри. Вдома мені ніхто не міг допомогти з навчанням, а більшість моїх однокласників були із сімей музикантів. Відповідно їм батьки могли дати слушну пораду, підказати, навчити. Я ж змушена була самотужки з усім справлятись. Я знову відчула трагедію в стосунках із музикою. Для мене літній період перетворювався на освоєння навчального матеріалу за наступний семестр. До речі, в нас ніколи учні не казали: “Я йду на скрипку”. Ми казали: “Я йду на спеціальність”. Напевне, нам десь на підсвідомому рівні прищеплювали те, що це буде наша спеціальність, професія. Я вважаю, що це дуже важливо. Тож всі мої канікули перетворювались на навчальні дні. Це були важкі роки навчання. Пізніше я вступила та успішно закінчила консерваторію. Окрім моїх викладачів, ще багато людей долучилось до формування мого музичного смаку. Я дуже радію, що саме так склалось моє життя, що я з музикою.
В мене є проєкт “Юні віртуози”, де діти можуть спробувати зіграти в складі оркестру. Там одразу видно, чи дитина сама бажає займатись музикою, чи все ж це примха батьків. Звичайно, буває, що зацікавленість приходить до дитини пізніше, але щире бажання дуже важливе. Дитина, яка знайома із класичною музикою, розвивається набагато краще і багатосторонньо. Додайте у виховання своєї дитини хоча б краплинку музики.
– Чому вирішили переїхати й залишитись в Івано-Франківську?
Моя історія в Івано-Франківську розпочалась із того, що мені дали скерування на роботу. Я мала відпрацювати три роки в Івано-Франківській обласній філармонії. На той час у філармонії був прекрасний директор Михайло Воротняк, який виконав розпорядження партії та створив камерний оркестр. Завдяки цьому я й отримала можливість працювати в Івано-Франківську. Місто мені одразу сподобалось. Хоч народилась я у Львові, але за стільки років відчуваю себе вже справжньою франківкою.
– В чому проявляється складність гри на скрипці?
Скрипалям зовсім нелегко. Варто постійно тримати себе у формі. Тиждень не брав до рук скрипку і вже відчувається швидка втрата сил під час гри. Після концертів відчувається втома і біль в спині, тож варто одразу робити якусь розминку. Втім, я впевнена, що в нашому оркестрі немає жодної людини, яка б не любила свою роботу.
– Опишіть свої відчуття під час гри на скрипці.
Мене завжди хвилює те, що музика була написана ще 350 років тому, а я її зараз відтворюю. Я маю подати її якомога краще, глибше, душевніше, бо людина, яка писала цей твір при свічці, вклала свою душу в композицію.
– Розкажіть про перший свій виступ в складі оркестру.
Згадуючи перший свій концерт у складі оркестру, не можу описати хвилювання, яке я відчувала. До речі, це був виступ у філармонії в листопаді 1985 року. Мені було нелегко. Наш художній керівник не підбадьорював музикантів, а дещо знецінював. Емоційний стан дуже важливий під час виступу. Тож який був моральний стан оркестру, такий був і виступ. Зараз я повторюю перед виступом: “Я все можу, я передам кожну ноту. Я розповім те, що задумав автор”. Саме така мотивація є правильно. Тож перший виступ був складний, відчувались мурашки на шкірі. Я зрозуміла, все, що було до цього – зовсім інше. Концерт – це люди, які заплатили зароблені гроші, щоб послухати оркестр. Це не виступ для викладача, а тебе слухають понад 400 людей. Все ж то був досвід, який робив нас ще кращими. Зараз ми з колективом «Harmonia Nobile» маємо за плечима 3 000 зіграних концертів.
– Ви часто гастролюєте за кордоном. Як там сприймали ваш оркестр?
Я вже 37 років працюю в філармонії, і за весь цей час разом з оркестром мала можливість досягти не тільки успіху в Україні, а й відвідати європейські країни. Ми мали гастролі в Італії, Іспанії, Англії, Швеції, Польщі. Там нас сприймали такими, якими ми є. Ми відчували відповідальність за те, щоб правильно донести українську музику, показати, що не тільки варениками й борщем славиться наша країна. В нас є хороший пласт музичної спадщини.
– Відчувається різниця між українськими та європейськими слухачами?
Так. Там цінують класичку. В них відчувається давня традиція смакування оркестрової музики. В кожному італійському місті є оперний театр. Так, він може бути зовсім малим, але він є. Значить люди мають потребу в цьому.
– Чи виникали у Вас думки про те, щоб розпочати кар’єру за кордоном?
Я дуже багато гастролювала. Щоразу я думала про те, як склалось би моє життя, якби я залишилась в тій чи іншій країні. Втім, я поверталась і розуміла, що мені тут цікаво і я не хочу іншої країни. Попри те, що часто виникали труднощі в роботі, наприклад, не вистачало місця для репетицій, але це все тимчасове. Я розумію тих, хто поїхав, щоб досягти матеріального достатку, але чим більше ти отримуєш, тим більше витрачаєш. Щоразу, коли ми повертались додому і я бачила назву нашого міста, в мене виникали приємні відчуття, хоча я тут і не народилась.
– Який виступ Вам найбільше запам’ятався?
Пригадую, як ми виступали на півдні Італії. Посеред концерту я почала грати твір Мирослава Скорика і мене вразило те, що сиві, старші чоловіки зі сльозами на очах почали підійматися зі своїх місць і аплодувати. За це можна все віддати.
– Ви художній керівник академічного камерного оркестру «Harmonia Nobile». Розкажіть про роботу на цій посаді.
Дуже багато програм вже позаду і багато робиться зараз. Я підняла пласт симфоній Вівальді, в тому числі й тих, які були частково втрачені. Наприклад, втрачено партію другої скрипки. В цьому випадку я намагаюсь написати цю партію, щоб все було співзвучно. На сьогодні у нас в репертуарі є близько 40 симфоній Вівальді, а раніше було 3.
Ця робота не приносить мені якісь труднощі. Я вважаю, що ми розвиваємось в хорошому темпі. Зараз єдина проблема – коронавірус. Минулого року в нас було багато планів і в один момент все зупинилось. Потім складно було знову відновлювати репетиції, але ми робили все, щоб знову працювати. Організовували виступи на свіжому повітрі.
Часто доводиться перенабирати ноти, дописувати, визначати втрачені такти. Я маю принести готовий матеріал для оркестру, враховуючи найменші позначки. Я ніби кухар, який має підготувати страву до видачі.
– Як зазвичай відбуваються репетиції камерного оркестру?
Кожен музикант – індивідуальність зі своїм життєвим шляхом. Але разом ми маємо звучати в унісон. Це ніби архітектурна робота, де треба складати всі цеглинки, щоб щось отримати. Буває, ми пробуємо новий твір, все ніби зрозуміли, прописали, а він не звучить. Ми відкладаємо його і беремось за щось інше, а через деякий час повертаємось знову до нього.
Щоб підготувати 2-годинний концерт, потрібно близько 15 репетицій. Між репетиціями має бути час на осмислення, вивчення матеріалу. Якщо кожен окремо не вивчить і не зрозуміє, то ми разом не зіграємо твір.
– В яких неординарних місцях вам доводилось виступати?
В нас був цікавий досвід виступу в Івано-Франківську на вокзалі. Це був задум київських організаторів. Не можу сказати, що це було недоречно чи погано, але особисто мене здивувало, що на вокзал прийшла величезна кількість людей, а в філармонії буває кілька сотень. Нам було досить некомфортно, бо люди нависали, ми вже не мали чим дихати, але з точки зору креативності – це було гарно. На мою думку, кожна подія має мати своє місце. Вражати потрібно майстерністю, думкою, а не місцем. Втім, такі ідеї теж мають право на життя.
До речі, в суботу маємо виступати в Городенці в костелі непорочного зачаття Пречистої Діви Марії.
– В сучасному Івано-Франківську класична музика має попит?
Думаю, що так. Раніше ми були єдиними, а зараз в місті вже декілька оркестрів. Зараз у нас відкриття сезону з львівськими солістами. В репертуарі українська давня та сучасна музика і чеська. Це буде цікаве поєднання.
Ми намагаємось дещо осучаснювати класичну музику. Маємо цікаві перформанси до деяких композицій.
В нашому репертуарі є й підбірка естрадних, італійських, голлівудських пісень.
Зараз набагато більше можливостей для розвитку музикантів. Головне – працювати.
Христина Ткачук
Залишити відповідь