Ветеранка АТО, призерка «Ігор Нескорених» Майя Москвич: «В одному впевнена, що хочу жити, просто жити. Тай буду жити. А як – це вже інша історія»

Її часто називають волинською амазонкою, дівчиною-бійцем, а вона тільки посміхається у відповідь.

З першого погляду така беззахисна та тендітна, а насправді та, хто безстрашно зазирає в очі смерті і не боїться відстоювати свою позицію. Ветеранка російсько-української війни, боєць батальйонів оперативного призначення ім. Кульчицького, батальйону «Гарпун» та полку «Миротворець» Майя Москвич поділилася історією свого життя.

Перш ніж стати в ряди добровольців АТО, Ви вели активну громадську діяльність. З чого вона почалась?

– Я не народилася у патріотичній сім’ї, мене спеціально не виховували. Все почалося з того, що я долучилась до громадкої організації “Національний Альянс” у 17 років. На той час це була єдина активна патріотична організація у Луцьку. Саме вона сформувала мій власний світогляд. Можу впевнено сказати, що це досить світлий та хороший період мого життя. Вже у 23 роки я очолила цю організацію, а пізніше передала її в інші руки. Адже коли я пішла воювати, то завершила свою громадську роботу. Бо це потребує багато часу, а я вже виросла як керівник, тому й інші можуть зрости в цьому. А “Національний Альянс” на даний час живе, до нього можна долучатися. Я дуже пишаюся ним зараз. Це так звана “кузня кадрів”.

 

Ви були однією із організаторів фестивалю “Бандерштат. Розкажіть про нього і про те, чи зараз фестивалите разом з усіма.

– Цього року я брала участь у фестивалі. А саме читала гутірку на тему “Ігор Нескорених”. І я б дуже хотіла, щоб в подальшому в ході фестивалю була представлена рубрика “Нескорені”. Кожного року виступали б зі своїми історіями бійці. Бо війна триває, а фестиваль “Бандерштан” – про український дух. І було б класно додати такий елемент. Це найбільше патріотичне дійство у Луцьку. Я з радістю його відвідую і всіх запрошую, але в організації вже не беру участі.

У часи Революції Гідності Ви діяли досить рішуче, через що, власне, Вас заарештували. Розкажіть про цей час-пік і як саме Ви опинилися серед тих, кого звинуватили.

– Я була однією з тих, хто організовував Євромайдан в Луцьку. Ми проводили різні акції і дізналися про ініціативу викидати портрети Януковича. Вирішили підтримати такі дії та, власне, зробили це у свому місті. Я виступала як координатор, тому і заарештували мене. Загалом це був тільки привід, адже моя активність на Майдані вже була в полі зору. Наспраді, тоді арештували багатьох активістів. Але оскільки я була першою, я дівчина, то справа набрала розголосу. Але все минулося.

Як завершилась ця історія?

– Кримінальна справа була відкрита в грудні 2013 року і до лютого я була під арештом. Тоді по амністії справу закрили. Коли вже ми проходили перевірку у “Гарпуні”, то виявилось, що на мене є три кримінальні справи. І я дуже здивувалась, адже була одна. Тому згодом звернулась у прокуратуру, мені дали відповідь. Це все пов’язане з громадсько-політичними акціями, які ми проводили. Ці справи були закриті за відсутності доказів.

Наступним Вашим кроком було піти добровольцем в АТО. На скільки важко жінці взяти в руки зброю і на рівні з чоловіками воювати?

– Я на війну йшла не як жінка, а як українка, яка хоче захищати свою землю, як націоналістка. Я була бійцем і є ним.

Певний час Ви перебували у складі батальйону “Гарпун. Яке враження від цього спецпідрозділу? Чи є якісь особливі історії з цього періоду?

– Коли заходить мова про “Гарпун”, я завжди замислююсь, що вже можна казати, а що ні. Який рівень секретності зараз. Пам’ятаю єдину, напевне, смішну історію за той час. Це не зовсім моя історія, а й побратимів. Була ротація в липні 2015-го в зоні АТО, де ми виходили працювати зазвичай вночі. Тому в мене виникли якісь свої враження про це. Коли вже повернулась, то почала читати дописи свого напарника, друга з Києва. Він розписує настільки цікаві випадки і я ж розумію, що теж там була. Одного разу наша позиція була біля цвинтаря у Горлівці. Тобто між двома вогнями де все літало. Тому ми мали знайти якесь місце, щоб заховатися. Я слідкувала і навіть не почула, що летить снаряд. Напарник мене смикає і ми падаємо у яму. На нас зверху звалюються похоронні вінки. Ми переглянулися, я побачила посмішку друга і пішли далі на завдання. Тепер згадуємо цю історію, сміємось.

 Скільки часу Вам довелося пробути у “Гарпуні”?

– Дуже мало, пів року. На жаль, підрозділ ліквідували. Це був такий удар нижче поясу. В нас була крута підготовка, а також люди з високими цілями, які зібрані з цілої України. Після ліквідації одразу виникла невизначеність, що робити далі. Тоді я потрапила у батальйон “Миротворець”. Не всі перейшли у цей батальйон, тому це був такий момент прийняття рішення. Тут я отримала багато навичок та досвіду. Проте, середовище істотно змінилося. Все для мене було вже не так, це було не моє.

Коли Ви покинули силові структури?

– Звільнилась я в грудні 2017 року за станом здоров’я. Це було дуже складно, тому саме цей випадок попсував моє враження про службу. Я затягнула і почувалась дуже кепсько. На момент звільнення я вже не усвідомлювала що роблю, були неврози. Я лежала в лікарні, мені не могли допомогти. І так декілька раз.

На скільки тісні зв’язки залишилися з тими, з ким пліч-о-пліч воювали?

– Ті зв’язки, які формуються під час участі в операціях є дуже тісними. Ми розкидані по Україні тому мало спілкуємося. Але інколи збираємося та обговорюємо різне. Це не та ситуація, коли потрібно бачитися кожного дня, щоб відчувати спорідненість. Можемо зустрітися раз в п’ять років, але не буде ніякої дистанції. Загалом, війна – це не найкращий спогад, про який можна говорити.

Після участі в бойових діях Ви власні сили спрямували у спорт. Сідней, “Ігри Нескорених, золото… Як Вам це вдалося?

– Я доклала максимально зусиль під час тренувань. Не мені було вирішувати виграю я чи ні. Це так, як і на війні  – залишусь живою чи ні. Це просто Бог вирішив, що я маю виграти. Єдине, що змінилося після повернення, то це ставлення оточуючих. Я помітила, що коли ти на дні то люди сприймають зовсім інше, аніж коли на вершині. Але я почала почувати себе впевненіше. Адже якщо за пів року я навчилась стріляти з луку та перемогла, то я точно можу все.

Фото UATV

Чи плануєте Ви брати участь у наступних “Іграх Нескорених?

– Я маю право брати участь у національних змаганнях, але бути обраною до збірної вже не можу. Такого немає в інших країнах, але в Україні це створено з метою, щоб більше ветеранів могло поїхати, побачити інших. Це дуже потрібно. Адже відбувається нове бачення ветерана в сучасному суспільстві. Це навіть не про реабілітацію. Той, хто повертається з війни не повинен переховуватися, а має жити повноцінно. Своїх поранень, травм не варто соромитися. Це нормально, коли ти повертаєшся і в тебе якісь негаразди, це природньо.

В найближчому майбутньому все ж залишитися зі спортом чи плануєте реалізовувати себе ще в чомусь іншому?

– Чесно кажучи я не знаю. В одному впевнена, що хочу жити, просто жити. Тай буду жити. А як – це вже інша історія.

 

 

Текст Христина Ткачук

Фото Анастасія Заяц

та facebook сторінка Майї Москвич

 

ПОДІЛИТИСЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *