ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

Владислав Положай: « У моїх фотографіях живе історія»

Владислав Положай: « У моїх фотографіях живе історія»

Цікаво дізнатися, чим є Західна Україна для людей, які живуть за її межами, якими постають галичани у свідомості українців з інших регіонів та чим манить цей край. Сьогодні познайомимося з людиною, яка дасть нам відповіді на ці питання. Владислав Положай – фотограф із Херсону, який мріє побувати у Івано-Франківську, оскільки дух Карпат для нього є ідейним натхненником. Фотограф розповів про свою любов до нових горизонтів, познайомив нас із перевагами радіоспорту, відкрив деякі особисті секрети та з’ясував різницю між Сходом та Заходом.
 
– Коли відбулося твоє перше знайомство зі світом фотографій? Як ти зрозумів, що це твоє?
 
– Мені завжди подобалося щось фотографувати, але раптом стало цікаво, чому в деяких людей це виходить дуже круто і чи вдастся мені також. Я почав переглядати різні відео, читати книжки, експериментувати. Було таке, що мені доводилося прогулювати шкільні уроки, щоб зробити якийсь цікавий фотосет. Часто через те, що мені прийшла в голову якась ідея, я вставав, коли сходило сонце, і біг фотографувати. Переді мною неодноразово зачинялися двері університетської аудиторії, бо мої запізнення набридали. У мене ще досі зберігаються фотографії з першої фотосесії. Коли я стану відомим фотографом, тоді покажу їх людям, бо зараз дещо соромно.
 
– Фотографія – твоє професійне заняття, чи захоплення?
 
– Це, скоріше за все, моє хобі, яке інколи приносить мені прибуток. Більшість моїх зйомок – некомерційні. Це те, що я хочу знімати, те, що мені подобається та у чому хочу розвиватися. Я багато думаю до зйомки, обмірковую, що саме хочу зробити та переглядаю різні фотографії. Можна сказати, що я створюю в уяві певний сценарій з подальшим розвитком подій. Але, як правило, тільки ми починаємо фотосесію, то це все відходить на задній план, і я просто отримую задоволення від спілкування з людьми, від того, якими вони є. В результаті виходить, що більшість моїх фото – це зовсім не те, що я собі уявляв. Для мене важливо зробити певну історію, щоб кожен кадр був взаємопов’язаний з іншим.
 
p6l7kojm-r4
 
– Фотограф – свого роду мандрівник. Знаю, що у тебе був страх перед мандрами. Як вдалося його побороти?
 
– Першу самостійну подорож я здійснив у 14 років. Вона не була пов’язана з фотографією, а з іншим захопленням. Потрібно було їхати до Києва. Мамі я, звичайно, сказав, що з Херсону також їхатимуть дорослі, які за мною наглядатимуть. Це було не так, я їхав сам, проте не хотів зайвих маминих хвилювань. Провідники не хотіли брати мене в потяг, бо підозрювали, що я маленький втікач з батьківського будинку. Це було досить страшно на той момент. Мені весь час здавалося,  що щось не так, що на мене дивляться всі люди. Коли я приїхав до Києва, то зіткнувся з першими поїздками в метро. Я не розумів, де купити жетон і як ним користуватися. Мені було дивно і незвично, бо у порівнянні з моїм маленьким  Херсоном, Київ здавався мені нереально великим, і тому було складно зрозуміти дороги та стиль життя цього міста. Але я швидко  освоївся, зрозумів, що страх має великі очі і що не варто йому піддаватися. Після цієї мандрівки мені вже було легко орієнтуватися в інших містах.
 
– Яким видом транспорту ти любиш подорожувати та чому?
 
– Я дуже люблю їздити на велосипеді. Так можна без будь-яких обмежень діставатися до неперевершених місць. Ти можеш зупинитися де завгодно, зробити фотографії, перепочити . Остання така моя подорож – поїздка по Харківській області. Ми проїхали десь 120 км, відчували спрагу та голод (бутерброди вже не рятували нас), але яке було задоволення від того, що змогли дістатися до «диких кордонів» східної природи. Я мрію здійснити багатоденний похід на велику відстань і сподіваюся, що найближчим часом це реалізую. Наразі це тільки плани, а розповідати я більше люблю про реальність. Автобусами користуюся лише у безвиході, натомість часто подорожую потягом. Любов до цього виду транспорту в мене ще з дитинства, пам’ятаю, що мамі я завжди казав впевнено і без сумнівів: «Я буду водієм потяга!»
 
sbjjpizr5bg
 
– Чим ще займаєшся, окрім фотографії?
 
– У мене є ще одна справа всього життя – радіоспорт. Дуже мало людей знають про нього, і дуже важко пояснити суть тим, хто ніколи цього не бачив. Але якщо коротко, то це радіозв’язок із будь-якою точкою світу, азбука Морзе, змагання. Радіоаматорство – це окремий  світ  без кордонів,  де  завжди один одному раді, і навіть, якщо люди не знайомі, вони все одно – як одна сім’я. У мене було дуже багато випадків у подорожах, коли мене виручали радіоаматори. Я ніколи не переживав через те, де я ночуватиму чи як проводитиму час. Завжди можна було написати комусь із радіоаматорів, яких я раніше ніколи навіть не бачив. Вони раді зустрітись, поспілкуватись. Про це можна довго розповідати, та рекомендую спробувати.
 
– Що ти вже встиг побачити? Що викликало в тебе найбільші враження?
 
– Кожна подорож по-своєму неповторна. Я схиляюся до думки, що важливе не саме місто, у яке ти їдеш, важливі люди, із якими ти знайомишся і котрі покажуть місто. Як приклад, остання моя подорож до Львова. Я познайомився з чудовою парою, просто написав їм в Інтернеті, запропонував фотосесію, але попросив показати якісь нетуристичні місця. Я їм так і сказав: «Щось таке, де люди не ходять». Вони мені влаштували неймовірну екскурсію дуже гарними, спокійними  вулицями,  де різнокольорові будиночки, де не зустрінеш туристів. Це було дуже круто, і я подивився на Львів іншими очима. Я намагаюся в кожному місті знайти нових друзів, познайомитися з людьми, це – найкраще враження про місто.
 

 

– У всіх куточках країни люди різні. Чи помітив ти цю різницю подорожуючи?
 
– Мені довелось побувати в усіх частинах України: від Криму і до Києва, від Донецька до Львова. Різниця справді дуже велика. Особливо вона помітна в парі «Схід-Захід». У моєму житті був такий один тиждень, за який я встиг відвідати багато міст. Під час вихідних я був у Донецьку, а вже наступної п’ятниці – у Львові. На Заході люди більш відкриті, вони нікуди не поспішають, вони люблять поговорити. На Сході дещо інше: тамтешні мешканці навпаки поспішають жити, намагаються все встигнути. Відчувається різниця і у мові. Великі міста Сходу здебільшого російськомовні, але цього не можна сказати про селища та маленькі села цього регіону. Моя бабуся родом із села Новопавлівка Дніпропетровської області, коли я приїжджаю до неї, завжди радо вслухаюся в її впевнену українську мову. Бабуся часом любить виправляти мене, коли я щось вимовляю не так. Якщо в Тернополі кажуть «пательня», то у селах Донеччини частіше можна почути «сковорідка». Або ж, якщо у Львові дуже люблять «налисники», то Харківщина пригощає всіх «блинами». Ми маємо багату країну з її великою територією і, звісно, що культура буде дещо відрізнятися. Але, все ж таки ми всі були, є і будемо залишатися українцями.
 
– Чим і чому тебе манила Західна Україна? Як ти сюди потрапив?
 
– Західна Україна для мене – це щось незвідане, нове. Мені доводилося бувати у Хмельницькому, Ужгороді і багато разів у Тернополі та Львові. Знайомство із Західною Україною почалося в мене з простої  спонтанної екскурсії . Мені подобаються тут люди, звички, щира українська мова. У мене є дуже багато друзів, особливо в Тернополі. Багато років я працював у дитячому таборі, куди приїжджали діти та вожаті з різних куточків України, але найбільше, мабуть, їх було з Галичини. Мене тягне туди, я не можу пояснити це відчуття, я просто хочу там бувати якомога частіше. Але в той же час я безмежно люблю свій рідній Херсон.
 
c1xmbqzcgie
 
– У тебе вже є досвід спілкування з франківцями, хоча у самому місті ти ще ніколи не був. Що це за історія?
 
– Я б сказав, що це навіть не одна історія. Останнім часом складається так, що мені доводиться час від часу зустрічатись з франківцями. Це відбувається як на конференціях, так і змаганнях з радіоспорту, або це випадкові зустрічі. Наприклад, цього літа я працював на морі фотографом, де робив фотосесію для дуже позитивної та чуттєвої пари з Франківська. Ми з ними домовились, що як тільки я буду в їхньому місті, то повідомлю. Мені здається, що люди у Франківську дуже теплі та приємні. Вони стараються адекватно переживати проблеми та у всьому бачать плюси. У них на обличчі завжди щира посмішка, у них відкриті обійми до людей. На жаль, я все ще ніяк не зміг побувати у цьому загадковому місті. Думаю, що найближчим часом я цю прикрість виправлю. Єдине, от боюсь, що мені доведеться туди їхати на декілька тижнів, щоб встигнути поспілкуватися зі знайомими та відчути енергетику цього міста.
 
– Чи є спеціальні «бонуси» для франківців?
 
– Одного разу моя подруга похвалилася, що їде на весілля у Івано-Франківську область, де дотримуються старих традицій. Вона довго пояснювала мені, як і що там буде, від цього у мене загорілися очі. Я запропонував їм заочно (через подругу) фотозйомку за залізничні квитки та чашку з окропом. На жаль, я дізнався про це весілля надто пізно, коли пара вже мала свого фотографа. Але від своїх слів я не відмовляюся. Будуть певні «бонуси» для тих франківців, які познайомлять мене із традиціями та красою цього краю.
 
n5wmm19b7vq

 
– Які саме традиції тебе приваблюють? Що ти хотів би першочергово побачити на Франківщині?
 
– Знаєте, у дитинстві я не раз чув історії про гуцулів. У моїй уяві вони постають надто спокійними та врівноваженими людьми, які живуть за власними законами і мають таємний зв’язок із природою. Я би дуже хотів з ними познайомитися, посидіти, поговорити, спробувати заграти на флоярі чи трембіті, заспівати коломийку та просто послухати гуцульську говірку чи оповідання про славного Довбуша. Я знаю, що у них є автентичні традиції, цікаві обряди (особливо весільні). Хотів би день чи два спробувати «пасти маржинку» на полонині та при ватрі, їсти справжню гуцульську бринзу. Мрію ближче пізнати цю культуру.
 
Юлія ПИЛИПЕНКО
 

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: [email protected]