Мітинги, протести, жорстокі дії силовиків, піднесення національної свідомості та жертви з боку мирних громадян… Ці події пробуджують спогади про ще болючу для українців Революцію Гідності. Втім, тепер це ще й сумні події 2020 в Білорусі. Коли й чим все закінчиться – важко передбачити, але пробудження білоруського народу вже не зупинити.
Що бачить та відчуває пересічний білорус в епіцентрі історичних подій своєї країни – ми спробували дізнатись.
Артем: «Я – білорус, який навчається в Івано-Франківську. Вже 4 рік є студентом Івано-Франківської Духовної Семінарії. Втім, від початку українського карантину я знаходжусь вдома».
Білорусь потерпає від сутичок інтересів теперішньої влади та громадян. Мирні демонстрації переростають у розправу силовиків над протестувальниками. Припинення режиму Лукашенка та проведення чесних виборів – вимоги, які спричинили мітинги в країні.
Артем: «Другий місяць тривають протести в Білорусі, і всупереч офіційній інформації, акції не припиняються. Щонеділі люди активно виходять на вулиці, щоб протестувати проти фальсифікації виборів, що відбулись раніше. Це понад сто тисяч протестувальників у Мінську та тисячі людей в інших містах. Виступаємо не тільки проти дій влади, а й за визволення політв’язнів, призначення нових виборів, повернення Конституції 1994 року.
Для нас дуже важливо, що люди самі організовуються, тобто без визначеного лідера. Порівнюючи наші протести та ті, що відбувались в Україні, то беззаперечно молодь є двигуном таких подій. Проте, в Білорусі виходять на протест переважно люди середнього віку, яких просто вже дістало свавілля влади.
Звичайно, я радикально проти злочинної поведінки влади. Крім того, я дуже здивований активністю нашого народу та таким різким зростанням національної свідомості».
З перших днів протесту люди повідомляють про насильство з боку силовиків задля припинення мирних мітингів. ОМОНівці б’ють та розганяють навіть тих людей, що не беруть участь в протестах, а просто знаходяться неподалік. Крім того, 10 серпня від пострілу ОМОНу загинув перший протестувальник. З того часу число жертв все збільшується.
Фото з відкритих джерел
Артем: «Про перші факти насильства над людьми на вулицях ми дізнались від знайомих, бо після виборів Інтернет в Білорусі був декілька днів заблокований.
Багато моїх друзів та знайомих фізично постраждали від силовиків, ще й були засуджені “на сутки”. Наприклад, розкажу історію своїх знайомих. Вони – аполітична сім’я, хоч після випадку, який стався, змінили свої погляди. Без будь-яких проявів протесту вони просто сиділи на лавочці й відпочивали. Втім, були жорстоко побиті силовиками та потрапили за ґрати. Пощастило, що дитина в цей час була не з ними. Ось так, без будь-якого підтексту можна постраждати під час простого відпочинку на лавочці в Мінську.
Звичайно, державні білоруські ЗМІ приховують багато інформації, поливають брудом протестувальників. Добре, що є незалежні, які описують реальні події».
Артем зізнається, що гоніння зазнає й католицька церква, яка теж засуджує насильницькі дії влади. Каже, що особисто допомагає мітингувальникам духовною підтримкою та слова втіхи.
Артем: «Я, як семінарист можу говорити, що церква й особисто я засуджуємо насильство, яке відбувається в країні, зокрема й вбивство, що трапилося під час мирних протестів.
Разом з іншими отцями я виходив на мітинги та був разом з людьми. Втім, не задля того, щоб показати свою політичну позицію, а щоб підтримати людей, втішити тощо.
Зізнаюсь, зараз католицька церква зазнає гонінь через засудження дій влади. Прокуратура висуває попередження про позбавлення парафій реєстрації, якщо священник чи парафіянини не перестануть займатись “активною політикою” своєї країни».
Подією, яка висвітлює сьогоднішнє ставлення до католицької церкви з боку білоруської влади, є історія одного з центральних костелів Мінська. Настоятель храму святих Симона та Олени заявив, що в церкві без будь-якого попередження було замінено всі замки. Причини цих дій та те, хто тепер ще буде нести відповідальність за святиню – невідомо.
Артем: «Настоятель цього храму підтвердив, що 4 замки будівлі було зламано та замінено іншими. Ніхто не попереджав про ці дії та попередньо не вимагав змінити замки. Представники церкви отримали тільки один набір ключів. Де знаходяться інші ключі? Хто тепер несе відповідальність за безпеку святині? Це ніхто не знає.
За два місяці важко змінити 26-річний чинний лад в країні, але цей рух вже не зупинити. Скільки ще часу потрібно – важко сказати, але ці політичні та національні процеси будуть продовжуватись».
Фото з відкритих джерел
Хоч ще від початку українського карантину Артем знаходиться в Білорусі, все ж друзі-семінаристи чи не щодня цікавляться ситуацією та підтримують хлопця. Розуміють, що такі жорстокі події в країні впливають на кожного громадянина особисто. А як ставитись без розуміння, якщо наші українські “рани мітингів” ще не зажили?
Артем: «Мені приємно, що друзі та знайомі з України постійно цікавляться нашою ситуацією. Майже щодня питають як я тут і чи ще на волі. Підтримку, а особливо молитву відчуваю дуже сильно».
Залишити відповідь