ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

Як дві краплі води? Франківці розповідають, як це – бути близнюками (ФОТО)

Як дві краплі води? Франківці розповідають, як це - бути близнюками (ФОТО)

Поговорили з трьома парами франківських близнюків. Дізналися про те, чи дійсно читають вони думки один одного, хочуть ходити в однаковому одязі і як це – мати брата чи сестру зовні дуже схожого на тебе, але зовсім іншого за характером. 


Даліла й Домініка Мурзові (9 років) та їхня мама Ілона Мурзова

Домініка: Ми з сестрою вчимося у школі в 3-ому класі.

Даліла: Бути близнючками круто. Нам подобається.

Ілона Мурзова: Звістка про те, що у нас будуть близнючки, трохи шокувала. Добре, що УЗД роблять лежачи, бо ноги б підкосились (Сміється).

Це була і несподіванка, і, водночас, бажаний результат. Коли вперше була вагітна – а це була третя вагітність – з’являлась думка, що було б цікаво мати двійню. Під час другої вагітності теж про це фантазувала. Та втретє про це не думала. З часом звикаєш до цього факту і такого стану речей.

Домініка: Буває, що нас з сестрою плутають. Колись навіть батьки не розрізняли.

Даліла: В школі нас і зараз плутають.

Ілона Мурзова: Коли були геть маленькими, то таке траплялося. Бувало, що вранці прокидається і приходить одна з них. Ви спілкуєтесь, а потім з’ясовується, що ти думала, що говориш з однією, а насправді, то була інша.

Минулого року Домініка вирішила змінити стиль. Рік у них різна довжина волосся. А ще Домініка вже кілька місяців  носить окуляри.

Одягали однаково їх від народження. Здається, вони вже готові носити різне, але я ще до цього не готова.

Домініка: Нам подобається ходити в однаковому одязі. Але більше подобається, коли одягаємося в різне. В Даліли свій стиль, в мене – свій.

Даліла: Я старша за сестру на 5 хвилин. Буває, що відчуваю себе старшою. Але інколи дуже хотіла б бути молодшою. Поки у нас не народився брат, то Домініка була наймолодшою в сім’ї.

Домініка: У нас різні характери і таланти. Я люблю ходити в школу, а Даліла не дуже любить. Вона більше полюбляє гуляти. Я більш відповідальна.

Ілона Мурзова: Спочатку виховання близнючок дуже відрізняється від виховання однієї дитини. Без сторонньої допомогти не обійтись. У нас працювали няні, чоловік активно себе проявляв. Моментами було дуже складно. Але людина може пережити усі складності.

Коли вони підростають, починаєш цінувати те, що їх двоє. Їм завжди весело і не треба забавляти, розважають одна одну. Вони більш самостійні, бо їх двоє. За них не так страшно, бо вони є одна в одної.


Ярослав і Юрій Озаруки (28 років)

Ярослав: Народились ми у Львові. Але виросли у Франківську. Вчились у 10 школі.

 Юрій: Що ми близнюки усвідомили в дитинстві, бо нас вдягали в однаковий одяг (Сміється). То дуже дратувало.

Ярослав: Так, мучились ми з цим довго (Сміється). Але в класі 7-ому ми це питання закрили і почали одягатися нормально.

Юрій: Проблему з одягом вирішилася, бо у 8-ому класі поїхали вчитись у спортивний ліцей в Броварах під Києвом. Займалися плаванням. Там було більше свободи. Ми стали більш самостійними.

Ярослав: Батьки нас майже ніколи не плутали. В цілому,  такі ідеї, як піти здати іспит за брата у нас не проходили.

Юрій: Лише один такий випадок був. Під час навчання в коледжі брат здав за мене стрибок на екзамені з легкої атлетики.

Ярослав: У мене є родимка на обличчі, і це дуже спростило розпізнавання нас. Окрім того, у нас різні характери і звички. Люди, які нас добре знають, рідко плутають.

Юрій: Ні, думок один одного ми не читаємо (Сміється). Ще кажуть, що близнюки відчувають один одного на відстані. Про це нам важко говорити, бо не було періодів, щоб ми довго не бачилися чи не спілкувалися.

Ярослав: Працюємо обоє в автосфері. Я займаюся деталями до автомобілів, брат – більше автомобілями. Донедавна працювали разом. Потім Юра пішов на роботу на іншу станцію. І живемо ми, до речі, теж не разом (Сміється).

Юрій: Які переваги в тому, що маєш брата-близнюка? Мабуть, нічого особливого. От хіба батькам було легше, коли треба скопати город чи щось важке перенести. Двоє швидше справляються, ніж один (Сміється).

 Ярослав: Бути близнюками буває дуже весело. А мати брата-близнюка це  більше, ніж мати кращого друга. Це близький друг, який є ще й рідною людиною.


Аня і Яна Лотовські (23 роки)

Аня: Народилися і виросли ми у Франківську. Останні півроку я живу у Львові, Яна залишилася у Франківську.

Яна: Те, що ми близнючки найбільше було відчутно, коли нас одягали в однаковий одяг. Діти на вулиці звертали на це увагу. А для нас це було звичним.

Аня: В дитинстві нас це ображало. Були діти, які посеред вулиці могли зупинитись і показувати на нас пальцями. Згодом зрозуміли, що до цього треба ставитися простіше. Почали думати про це, як про ознаку того, що нас всі знають, що ми популярні. Так було кілька років. Це дуже спростило нам життя.

Яна: Ще цікавий факт. Ми жили в будинку, де окрім нас були ще дві сестри-близнючки і троє братів-близнюків. А в школі з нами в класі вчились також двоє дівчат і двоє хлопців близнюків.

Аня: Дуже чітко пам’ятаю момент, коли ми перестали одягатися однаково. У нас не було обговорень і домовлянь про те, що одягати в школу. Хто першим прокидався вранці, той і вирішував в чому йти, інша просто одягала те саме. Так тривало до 9 класу. Одного ранку Яна сказала, що хоче одягти штани, а я сказала, що піду в спідниці. І тоді домовилися одягатися по-різному.

Яна: Ми прийшли в школу і у всіх був шок (Сміється).

Аня: Ми почали одягатися по-різному, але одяг продовжили купувати однаковий. Це був вплив мами.

Яна: Потім ми зрозуміли, що вигідніше купувати різні речі і мінятися ними. Життя стало набагато простішим (Сміється).

Аня: Мій переїзд до Львова відбувся дуже спонтанно. Ми пластунки. Пластуємо більше 10 років. У нас багато знайомих і друзів у різних містах України, зокрема у Львові. Останні кілька років відчувала, що хочу змін у житті і розуміла, що у Франківську мені трохи затісно. Тому думала, що, можливо, колись переїду до Львова. Це все були лише плани. Та одного дня побачила цікаву вакансію у Львові. Подала резюме, пройшла співбесіду. За місяць зібрала валізу і переїхала.

Яна: У нас різні характери. Не уявляю, щоб я зробила такий спонтанний вчинок. В Ані це виходить легко. Я більш спокійна. Ані потрібен постійний рух.

Аня: Ще така відмінність. Мені в роботі важливий результат.  Для Яни важливий процес.

Яна: Спільна для обох риса – намагаємося не показувати внутрішні переживання. Особливо погані, щоб не травмувати оточуючих.

Аня: А ще спільне – допомогти комусь навіть, якщо це трохи зашкодить тобі. Думаю, цьому посприяв Пласт. Дав розуміння того, що маємо бути командними гравцями.

Яна: Бувало, що нас плутали. Але ставлюся до того спокійно.

Аня: Я спершу ображалася. Одного дня до Пласту прийшли дві близнючки. Вони були для мене дуже-дуже схожими. Тоді я зрозуміла, як людям складно нас розрізняти, і перестала ображатися.

Мені не важко побути для когось півгодини Яною і поговорити на загальні теми (Сміється).

Яна: Не любимо ставити людей в незручне становище. Коли пояснюєш, що нас сплутали, то люди почувають себе не комфортно, починають вибачатися. Нам цього не потрібно.

Аня: Ніколи не сприймали те, що ми близнючки, як перевагу, як щось особливе. Ми просто такі, якими ми є.

Яна: З віком почали розуміти, як нам пощастило, що ми є одна в одної. В дитинстві мама казала, що це добре, що нас двоє, що ми подруги на все життя. В той момент думали, що це жахіття, з цією людиною треба прожити все життя. Зараз розумію, яка це цінність мати когось, хто завжди тебе вислухає, підтримає і допоможе.

Аня: Нам по 23 роки, ми багато часу проводили і проводимо разом, але нам завжди є про що поговорити. Це теж дуже круто.

 

Софія ДЕЙЧАКІВСЬКА 

 Фото: Наталка КУРСИК

 

Схожі записи

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: [email protected]