Як лікарка-гінекологиня лікує цивільних на деокупованих та прифронтових територіях

Наталія Лелюх працює акушером-гінекологом, а також завідує жіночою консультацією в місті Київ. Зараз її робочий графік триває три дні, а решту часу вона разом з іншими колегами їздить на деокуповані території й села поблизу фронту, щоб надавати медичну допомогу цивільним, які опинились в центрі війни.

Пацієнти, які приходять на прийом – ті, кому вдалось вижити після російських визволителів. Під час огляду кожен намагається поділитися своєю нелегкою, до сліз приголомшливою історією, розповідає Наталія. А коли вона разом з колегами заходить в нове село, ділиться жінка, найперше привертають увагу слова на парканах і стінах – “діти”, “люди”. Точніше на тому, що вціліло.

Про роботу лікарів, які першими надають медичну допомогу цивільним на деокупованих та прифронтових територіях – читайте далі.

– Коли відбулись перші ваші виїзди на звільнені території?

Перший виїзд був 28 березня, як тільки дозволили в’їздити в Бучу, Гостомель. Тоді ще не можна було їздити цивільним, тому ми були у супроводі поліції й батальйону “Софія”. Ми почали їздити по звільненій Київській області й надавати медичну допомогу людям, які перебували під окупацією.

– Де вам доводилось побувати за ці 5 місяців?

Ми починали з Київської області й продовжуємо туди їздити, бо потреба в медичному супроводі все ще залишається. Також їздимо в Сумську область, Харківську і в місто Харків, Чернігівську і місто Чернігів.

– Медичну допомогу ви надаєте тільки цивільним чи лікуєте й наших військових?

Наша меддопомога спрямована на цивільних. Втім, якщо є потреба в наданні допомоги військовим – звичайно надаємо.

Наша Тата (ред.. – колега Наталі) забезпечує тактичною медициною підрозділи, які зустрічаються нам на шляху. В цьому справді є потреба. Також дуже потрібні засоби тактичної медицини, наприклад, якісні турнікети, оклюзійні наліпки, назофарингіальні трубки та все інше, що потрібно безпосередньо в зоні бойових дій для надання першої домедичної допомоги та для можливості транспортувати пораненого бійця.

– За цей час якось змінився ваш погляд на медицину?

За 5 місяців виїздів я побачила реальну картину надання медичної допомоги в сільській місцевості різних регіонів України. І побачу ще багато цікавого. Я намацала руками кожний метастаз совєтчини й захлинулась від люті до тих, хто руйнував збудоване небайдужими. Треба міняти систему освіти лікарів. Треба міняти свідомість пацієнтів. Треба міняти логістику і стиль роботи сімейного лікаря. Я готова ділитись своїм досвідом виходу з зони комфорту.

– З чим доводиться стикатись під час виїздів на звільнені території?

Найяскравіші історії ми стараємось публікувати на своїх сторінках. Це для того, аби самим запам’ятати все, що бачили, і щоб люди не забували про те, що зараз відбувається в Україні, з чим нам довелось стикнутись. Ці історії впливають і на наше світосприйняття, і на емоції, реакції, бо неможливо усвідомити деякі речі, але ми намагаємось. Ми стараємось створювати літопис цієї війни.

– В яких умовах вам доводиться надавати медичну допомогу людям?

Наприклад, в амбулаторії, де я проводила прийом не було світла і води. Не було однієї кімнати, а замість неї – дірка в стіні й воронка в підлозі. Не було скла у вікнах, стирчали уламки, а по натягнутій плівці наприкінці прийому стікав конденсат від дихання чотирьох десятків моїх пацієнтів. Там не було вбиральні, медсестер, обладнання. Моя зона комфорту мовчала в ганчірочку, коли я писала протоколи огляду від руки на видрукованих шаблонах майже на колінах. Не знаю точно, яка саме зона волала матом при читанні чергової кардіограми, при діагностиці чергового “поганого вузла” в щитоподібній залозі, рідини під плеврою при хронічних “підвальних” бронхітах і плевритах, бо моя ж зона комфорту –  це приватне акушерство і гінекологія, апарат УЗД експертного класу, вбиральня в кабінеті й різнокольорові рукавички для покращення настрою пацієнтки.

Так от, зі звичного комфорту залишились тільки різнокольорові рукавички й покращений настрій, коли тобі в черговий раз пацієнти приносять пакет огірків, яблук чи свіжі домашні яйця.

– Вам доводиться працювати універсальним лікарем?

Доводиться лікувати все, на що скаржиться пацієнт, не дивлячись, що я – гінеколог. Я не буду розповідати про свою гінекологічну сутність, коли лікую чоловікам гіпертонічну хворобу, простатит. Також я мовчу про бурхливе акушерське минуле, коли дивлюсь новонароджених, або шукаю поліпи в жовчному міхурі. Універсальність лікарських знань шести курсів медуніверситету нарешті знайшли своє застосування.

Раніше я робила все те, що роблю і зараз, просто не дуже часто. В медичному університеті спеціалізація відбувається вже на останніх курсах навчання, тож спочатку ми вчимо все. Зараз доводиться згадувати це.

– Скільки тривають ваші поїздки?

Ми їдемо максимум на 4 дні. Весь інший час я працюю в жіночій консультації, а вдома буваю здебільшого тільки вночі.

– Що найважче вам дається у зустрічах із людьми, які тривалий час були під окупацією?

Хочеться допомагати системно. Ми б хотіли створити якусь колаборацію, яка дозволить так працювати – допомагати цивільним на деокупованих територіях, в прифронтових зонах чи навіть тим, які просто живуть в далеких селах, куди цивільна медицина не дійшла. Такі села є і ми їх фіксуємо.

Також наша команда справді мало відпочиває, а це – проблема, бо з’являється вигорання. Бажання щось змінити тягне нас до роботи й не дає спати вночі. Ми розуміємо, що зараз немає часу та змоги на повноцінний відпочинок. Звичайно, ми намагаємось створювати графіки коротких вихідних для кожного члена команди. Втім, ми завжди напоготові.

– Які історії найбільше запам’ятались вам?

Одна пацієнтка розповідала, як прожила в погребі 3 тижні окупації. Без ліків. З її городу стріляла російська техніка

Розповідають, як одна вагітна дівчина тікала вже через 3 дні після окупації пішки через ліси та воду до Києва, а друга з новонародженою дитиною і паралізованою матір’ю залишалась в підвалі. Не було ані лікаря-педіатра, ані молока.

Вперше в Ягідному ми були на початку травня. Школа ще була замінована, люди тихо говорили й багато плакали. Не було світла, на городи виходити було заборонено, бо вони були щедро засіяні смертю. Тоді ми познайомились з Володею, його дружиною та їх сином. Володя тоді не спав вже декілька тижнів. Ще до війни йому зробили операцію. В нього онкологія. А під час війни п’яний бурят одягав йому на голову мішок, бив прикладом і заставляв співати гімн русні. Коли ми прийшли до нього, він постійно плакав від болю і непрожитого приниження. Рак не чекав на визволення, рак розмножувався під час окупації, проростав в кістки й дуже болів. З онкологом зв’язку не було. Машину забрав той самий бурят, що бив Володю прикладом, і згорів потім в тій машині. Ми знеболили, дали снодійне, знайшли метастаз в хребті. Потім залишили ліків на декілька тижнів і поїхали далі.

Через три місяці ми знову повернулись в Ягідне. Я боялась спитати за долю Володі. Але він нас дочекався. Той метастаз, що я знайшла, прооперували ультразвуком, але інші почали рвати лінію оборони. Він нас впізнав і розплакався знову. Тепер не від болю, бо ліків вистачає, а від того, що тонке мереживо життя вислизає зі слабких рук, що легені тонуть у власній рідині й дихати стає неможливо, що він так і не дочекається кінця війни.

В хлопчика Андрійка ДЦП. Після коронавірусної хвороби в нього почали раптово народжуватись шовні нитки зі шраму, який залишився на животі після давнішньої операції. Нитки прокладали собі шлях через пухирі й нориці, а мама Андрійка – жінка з неймовірними очима, ті нитки витягала під обстрілами. А ще вона сама викопувала свою сестру в городі, щоб перепоховати її по людські, після розстрілу “російкими асвабадітєлями”.

До нас на прийом приходив дід Степан. Вони з дружиною пережили всю окупацію, знущання кадирівців, пожежі в сусідніх хатах. Дочекались звільнення і в діда стався інфаркт. Він пролежав місяць в лікарні й попросився додому: до молодої собаки Пальми, рудої киці й турботливої дружини, яка погрожує йому розлученням, але при цьому турбується, щоб дід Степан прийняв всі прописані ліки вчасно. Не всі ліки дід Степан міг купити. Препарат дійсно дорогий, але необхідний після інфаркту. Ліки були у нас. В очах діда Степана виднілись сльози, коли він нас проводжав і тихенько казав: “Тільки бережіть себе, пташки”.

Приходив Володя, який поховав сина, невістку і дружину. Зараз він не бачить. Володя 20 років тому в Африці захворів на малярію, і його спасали в Британії в кардіореанімації. На прийомі він тримав мене за руку і казав: “Ось тут бачу біле, тепло – це рука, потім чорне – це кофта, а потім знову біле – це, мабуть, волосся?” Він був інженером-конструктором на заводі Антонова, а тепер живе з онуком, який працює його очима. Він плаче, бо не спить, а серце калатає якось нерівномірно – то швидко, то завмирає.

Одна жінка пройшла 12 кілометрів через лінію фронту з двома візками для картоплі – на одному була лежача свекруха, а на другому – її чоловік з кровотечею.

Коли ви заходите у звільнене село, що найперше привертає увагу?

Слова на парканах і стінах – “діти”, “люди”. Точніше на тому, що вціліло.

– Чи бувають у вас хвилини, коли опускаються руки?

Коли бачиш, як в країні приймають деякі рішення, зустрічаєш байдужість, людей, які хочуть нажитись, бачиш, що для багатьох війна вже закінчилась, то часто опускаються руки. Втім, добре, що не до кінця. Дуже хочеться, щоб нарешті всі усвідомили небезпеку. Я не кажу про прильоти й облогу міст, а про те, що варто міняти свідомість. Варто ставати українцями, які вірять у свою державу, допомагають їй стати в стрій із прогресивними країнами. Всі мають усвідомити, що без нормальної юридичної системи, освітньої, медичної, соціальної нічого не буде. Ті, хто зараз знаходяться в тилу, мають думати про це. Попереду ще багато років незалежності, тому ці системи варто будувати зараз.

– Що насамперед зробите після перемоги?

Я дуже хочу виспатись. А ще хочу поїхати до своєї доньки…

 

Христина Ткачук

ПОДІЛИТИСЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *