Як переселенка із Харкова знайшла прихисток в Івано-Франківську і допомагає волонтерам

Олена Шулькевич із сім’єю зараз живе в Івано-Франківську. Втім, щодня згадує рідний Харків…
Як і більшість вимушених переселенців, Олена не одразу наважилась покинути свій дім.

Думала, війну можна перечекати. Та коли за одну ніч в її район потрапило 5 ворожих снарядів, жінка перестала зволікати й разом із чоловіком та донькою виїхала. За останні чотири місяці Олена встигла переїхати на Західну Україну, побувати в Польщі й повернутись, щоб оселитись в Івано-Франківську. І поки деякі вимушені переселенці турбуються тільки про матеріальні виплати, Олена разом із донькою допомагає волонтерам – плете маскувальні сітки й шиє подушки.

Як переселенка із Харкова знайшла прихисток в Івано-Франківську і допомагає волонтерам – читайте далі.

 

Я із сім’єю приїхала з Харкова. В нас невелика родина – я, мій чоловік і 5-річна донечка. Ми дуже сумуємо за колишнім життям…

Бувши в декреті, я знайшла собі справу до душі, яка приносила хоч і невеликий, але все ж дохід. Я почала шити дитячі плаття. Вже в лютому цього року вирішила вийти на основну свою роботу. Я працювала в найкращому готелі Харкова. Він ще й один з найкращих в Україні. На жаль, не вдалось довго затриматись там. Я навіть жартувала, що п’ять років не виходила на роботу, а тільки прийшла – почалась війна. Так, саме війна…

Цей страшний день для мене розпочався о 5 ранку, коли ми прокинулись від якогось шуму. Перше, що спало на думку – сусіди шумлять. Я здивувалась, що навіть прокинувся мій чоловік, хоч його дуже важко розбудити побутовими звуками. Дивно, але в душі я відчула якусь тривогу. Встала, подивилась у вікно. Тихо… Потім взяла телефон, почала читати новини й раптом побачила інформацію про початок повномасштабної війни. Шок від побаченого! Пролунав дзвінок від куми з Миколаєва. Вона сказала, що в них вибухи від ракет.

Тривожні валізи з документами в мене були складені ще задовго до цього дня. Тому наступне, що я зробила – подзвонила до мами й повідомила про початок війни. Дуже швидко ми зібрали продукти, які були вдома, теплі речі й поїхали до моїх батьків, в яких є приватний будинок із підвалом.

Було дуже страшно, а особливо, коли літали винищувачі. Ніколи не думала, що так боятимусь ночі й темряви. Саме в той час виникає якесь відчуття безпорадності, необізнаності, кожний звук стискає серце і перехоплює дихання. Та найбільше я боялась за дитину. Так пройшов перший тиждень.

В той день, коли ми виїхали з міста, ворожа ракета потрапила біля школи, яка розташована неподалік нашого дому. Тоді загалом на наш район випустили 5 ракет. А крайньою краплею стало влучання в будівлю обласної ради.

На початку березня друзі запропонували виїхати на Західну Україну. Батьки відмовились, а я дуже хотіла вивезти доньку. Тоді було прийняте найважче рішення – ми залишили батьків вдома, а самі поїхали.

Я зараз це згадую і в мене сльози. Вже 4 місяці я не обіймала свою маму…

Так дивно, але все наше життя вмістилось в малу спортивну сумку і дитячу валізу. Перед від’їздом я хотіла купити продукти для батьків, але полиці в магазинах були пусті. Ми забрали усю їжу, яка була в нашій квартирі й віддали батькам. Потім вирушили в дорогу…

Десь 70 кілометрів від міста ми зупинились, щоб купити воду. Зайшовши в магазин я не могла стримати сліз. Там було дуже багато продуктів, навіть м’ясо, а люди у Харкові стояли величезні черги, щоб просто купити хоч хліб.

Наша дорога на захід країни тривала чотири дні. Ми знайшли житло, але воно було дуже дороге. Нам знову довелось приймати нелегке рішення – я з дитиною відправилась в Польщу. Ми подумали, що я зможу там заробити хоч якісь гроші на перший час, а чоловіку тут буде легше впоратись без нас.

Далі кордон, волонтери, автобуси, потяг, ніч… Цей час здавався вічністю. В Польщу я поїхала до своєї подруги. Втім, дуже багато жінок, з якими я знайомилась дорогою, їхали просто в нікуди. Це страшно. Тільки коли я прибула до подруги, зрозуміла, що моя дитина нарешті в безпеці. Поляки справді щиро і тепло зустрічають українців, допомагають, але все одно дуже важко у чужій країні без рідних.

Деякий час я приходила до тями, а потім мені допомогли влаштуватись на роботу. З малою дитиною досить складно її знайти. Для тих, хто не знає мову, залишається тільки робота на заводі або прибирання. Я почала працювати покоївкою в готелі, бо це було найближче до того, чим я займалась ще до війни. Працювала я не довго, бо на роботу я мала виходити о 6 годині ранку, а садочки відкривали о 6:30, тому я не мала з ким залишати дитину. А потім знайти роботу вже було дуже складно, бо багато українців холи влаштуватись. В моєї доньки був страх, що я піду на роботу і не повернусь, вона була дуже налякана, а ще сумувала за татом. Тому ми знову порадились із чоловіком і вирішили, що треба повертатись. В нього налагодилась робота, а ще він підшукав нам житло. Так ми повернулись в Україну і поїхали в Івано-Франківськ.

Харків – дуже велике місто, активний ритм, всі кудись поспішають. А в Івано-Франківську мені дуже сподобалось. Тут якесь помірне життя, а я не люблю гнатись за чимось. Переїхавши сюди, я декілька днів просиділа вдома, а потім зрозуміла, що так можна з’їхати з глузду. Я ще й постійно читала новини з Харкова. Це дуже тривожило мене. В Телеграмі я побачила оголошення, що потрібні охочі плести маскувальні сітки, вирішила теж піти й допомогти як зможу. До речі, люди, які там були, дуже толерантно відносились до того, що я з донькою розмовляла російською мовою. Їй ще складно повністю перейти на українську. Звичайно, я вчу її, але їй ще складно, на все свій час. Там я побачила швейну машину і запитала чи можна шити на ній. Тоді я вперше за 4 місяці сіла щось шити. Це були подушки для переселенців. А донька допомагала – набивала подушки для ЗСУ. Тепер вона гордо розповідає, що воїн буде спати на її подушці й швидше вижене ворога.

Я не хочу просто сидіти й чекати, коли вже закінчиться війна. Допомагаю чим можу. Коли я плету сітки – це для мене ніби медитація. Буває, дуже сумно від думок про наших хлопців на фронті, але часом виникає якесь відчуття щастя, що можливо саме цей клаптик тканини врятує чиєсь життя.

Багато вимушених переселенців зараз у скрутному становищі. Комусь доводиться справді виживати. Але я думаю, що зараз усім складно і все ж потрібно знаходити хоч небагато часу для допомоги волонтерам. Від цього ще й покращується емоційний стан. Можливо, якби за плетіння сітки переселенцям видавали якусь гуманітарну допомогу, то було б більше охочих.

Зараз найбільша моя мрія – перемога України. Я дуже хочу обійняти своїх рідних, які залишились у Харкові, відвідати тих, кого вже з нами нема, кого забрала ця жорстока війна. Хочу нарешті спати у своєму ліжку. Здається, що це такі дрібниці, але ми їх справді почали цінувати.

Дякувати Богу, зараз наш будинок ще цілий.

Зараз в Харкові напружена ситуація. Я спілкуюсь із батьками кожного дня. Вони живуть в районі міста, де відносно тихо. Просто живуть і чекають, щоб ми швидше зустрілись. Ми намагаємось їм допомагати. В батьків виникли проблеми з ліками, бо їх не було на полицях аптек і ми через волонтерів передавали їм. Я щодня їх попереджаю, що в будь-який момент вони мають бути готові виїхати, але як і багато інших літніх людей, вони вважають, якщо вже й помирати, то вдома. Але я впевнена, що вже скоро ми зустрінемось і почнемо відбудовувати Харків.

---

Волонтерам в Івано-Франківську дуже потрібна допомога в плетінні маскувальних сіток та кікімор. Долучитись до цієї справи можна за такими адресами:

• Вул. Шашкевича, 2
понеділок-субота з 10:00

• Ліцей №7 біля Просвіти, вул. Грушевського, 16
щодня з 10:00 до 17:30

• Пласт, вул. Павлика, 10
щодня з 10:00 до 17:30

• Ліцей №10, вул. Вовчинецька, 192В
понеділок-п’ятниця з 14:00 до 20:00

• При церкві Царя Христа на Майзлях, вул. Незалежності, 181
щодня з 13:00 до 17:30

• Монастир на вул. Івасюка, 48.
понеділок-субота з 11:00 до 19:00

• Музична школа №3, вул. Галицька, 101
щодня з 10:00

• Будинок Культури, с. Чукалівка, вул. Клубна, 1а
щодня з 13:00 до 19:00