Юрій Пітчук: «Мурали – це не креативний вибрик, а продумана робота»

З появою сучасних муралів у Івано-Франківську, жителі міста все частіше обговорювали доцільність, влучність, тематику й візуальну естетику малюнків на стінах будівель. Велось чимало дискусій та суперечок, та з кожним новим муралом – реакція стає спокійнішою. Автором великої кількості таких робіт у місті є Юрій Пітчук. Художник вважає, що красиві мурали мають витісняти рекламні щити, білтборди. “Моя глобальна ціль – винести український монументальний живопис на світовий рівень”, – говорить Юрій. Сьогодні художник розповів про те, наскільки складно дається робота над створенням муралів, як реагує на критику та чи вміють франківці правильно сприймати вуличний стріт-арт.

– Яким був ваш перший малюнок на стіні будинку, яким був перший мурал?

– Моя перша робота на стіні була оформлена в автомайстерні мого друга. Це був стилізований портрет: мозком майстра стали поршні і гофровані труби. Хоч розміри зображення були досить великі, але намалював я його за декілька годин. З часом кожна наступна робота ускладнювалась, і тепер для виконання чергового розпису мені потрібно мінімум декілька днів.

– Реакції франківців на мурали у місті часто змінювались. Як Ви реагували, реагуєте на різні вислови стосовно цього? Чи спостерігаєте за реакціями містян?

– Мені було дивно читати злісні чи агресивні коментарі стосовно досить нейтральних розписів на стінах середмістя, які з’явились минулого року. З одного боку, зрозуміло, бо люди раніше з таким не стикались, тому першою реакцією може бути несприйняття нового. Але трапляються мешканці міста, які хочуть завзято боротись з муралами, скликати комісії і швидко замалювати все створене. Така активність ніби і позитивна, але перед очима постають сотні мафів, тисячі сітілайтів й білбордів. Чому люди не хочуть боротись з ними? Адже ця кольорова інформація більше засмічує наше навколишнє сприйняття, аніж поодинокі розписи на стінах. На щастя, зараз ворожість до муралів стихла, навіть зі своєї практики бачу, що люди вже не з подивом підходять, а з цікавістю.

– Яка робота на стінах для вас найважливіша? Чи є робота, яка зараз вам не до душі?

– Я, чесно кажучи, людина не сентиментальна, найважливішої роботи у мене немає. А з естетичної точки зору, зазвичай, мені подобається остання моя картина. Завжди стараюсь ускладнювати і удосконалювати свої розписи, щоб кожен наступний був кращий за попередній, тому тішить тільки найновіша творчість.

– Яка у вас мрія у професійному плані? Чи є проект який би хотіли реалізувати у місті?

– Мрій немає, є цілі. Локальна – розвиватись у техніці, розширювати географію розписів, а глобальна – винести український монументальний живопис на світовий рівень. Найбільше мені імпонує зображати людей в різних образах і ракурсах, цікавлюсь традиційними старовинними національними строями, тому в подальшому хотілось би втілювати саме етнічні проекти.

– В яких містах ще створювали мурали?

– Більшість муралів створена в Івано-Франківську, окрім цього є декілька робіт у нашій області: Ворохта, Більшівці, Коломия. Є розпис у приватній оселі у Стамбулі. Ще мені дуже цікаво працювати на закинутих будівлях, щоправда, їх локації відомі тільки мені.

– Наскільки технічно складна робота над малюнком на стіні будинку? Які є ризики? Що може нашкодити роботі?

– По-перше, складно фізично. Коли розміри стін великі, встановлюється риштування, по якому треба лізти вверх-вниз, ще й переносити величезні відра фарб. Та й навіть банальний валик з фарбою може важити більше кілограма, а якщо доводиться перекривати 100-200 квадратних метрів по кілька разів, то це явно складніше, ніж у майстерні вимальовувати пензличком.

По-друге, часто виснажує погода. Вітер може здувати з риштування матеріали, а інколи й елементи самої конструкції, дощ – змиває фарбу, яка не повністю висохла. Фарба замерзає на морозі. А ще, від спеки можна отримати тепловий удар… Так що робота не така проста, як може здатись на перший погляд, але мені подобається!

– Які найкреативніші художні ідеї доводилось втілювати в життя?

– Кожна моя ідея є креативною тільки доти, доки вона живе в моїй голові. А вже коли я переношу її на папір і переходжу до реалізації, переді мною залишаються тільки технічні задачі: як правильно відтворити задумане в масштабі, гармонійно вписати у простір. Тому великі розписи – це не якийсь креативний вибрик, а продумана робота.

– Чи починали ви з нічного графіті на будівлях, такі щоб тишком-нишком?

– В юному віці мене зачепила хіп-хоп культура. Багато копіював чужих графіті собі в зошит, а з часом навіть зіпсував декілька стін. На щастя, жодна з тих робіт до наших днів не дожила. А після того, як в мене з’явився перший фотоапарат, назбирав унікальну колекцію графіті з різних районів нашого міста. Потім перейшов до малювання в майстерні, а зараз знову повернувся на вулицю.

– Розкажіть більше про вашу творчу команду, котра працює над створенням муралів.

– На великих муралах мені допомагає моя відважна дружина Марта Пітчук. Дуже радий, що вона переборола страх і разом зі мною пройшла всі труднощі малювання на висоті. Марта, попри освіту монументального живописця, більше часу проводить у майстерні за написанням картин, але завжди готова допомогти в реалізації моїх задумів.

– Який проект на часі реалізуєте?

– Сезон вуличного малювання ми вже закрили, і наразі працюю в майстерні та в комерційних приміщеннях. Така специфіка моєї роботи: в теплу пору я всіх охочих розписати інтер’єр прошу почекати до зими і навпаки.

– Якщо для іноземців стріт-арт – звична справа, то для українців – ?

– Працювати в монументальному живописі складніше від станкового в тому плані, що картину ти можеш залишити в майстерні чи виставити в галереї, куди приходять тільки зацікавлені люди, щоб дивитись на мистецтво. Особливість настінного розпису полягає в тому, що глядачем є кожен, хто проходить повз будівлю. Тому треба враховувати сприйняття людей кожної вікової категорії і розуміти, для кого ти працюєш.

Європейський глядач готовий до абстрактних, конструктивних, гостросоціальних розписів, а нам складніше сприймати щось нове. Серед населення немає традиції ходити в галерею, музей, на виставку. Тому для більшості людей картина – це якраз такий ненав’язливий сюжет: калина, волошки, синьо-жовті кольори, які ми бачили ще на стінах школи. Це велика культурна проблема, яку треба вирішувати починаючи з найвищого чиновника і закінчуючи місцевим домом культури. На мою думку, ця ситуація змінюється на краще з кожним наступним достойним муралом.

Сніжана САМАНЧУК