ЕКСКЛЮЗИВНІ ІНТЕРВ'Ю

Життя без перешкод. Буденні труднощі незрячих франківців (ФОТО)

Життя без перешкод. Буденні труднощі незрячих франківців (ФОТО)

Добре, коли кожна людина може безперешкодно рухатись у просторі.  Чути шум машин, спів птахів та бачити, як все змінюється протягом років. Ми ніколи не замислюємось над проблемами, котрі нас не торкаються. Кожен мешканець нашого міста є унікальний по-своєму. Одними з таких  – незрячі люди.  Вони не опускають руки, ламають стереотипи та борються за свої права. В той час, коли  ми справедливо не в захваті  від поганих доріг, недостатньої кількості  сміттєвих баків та переліком інших цілком банальних проблем, можливо, кожного українського міста – що ж турбує їх у повсякденному житті? Герої статті поділились  не тільки короткою історією свого життя, але й проблемами, з якими зіштовхуються кожного дня на вулицях нашого міста.

Роман Месик — легкоатлет, багатоборець

«Проблеми з зором у мене почались з 3-го класу, до того я бачив добре. Після  навчання у  спеціалізованій школі  переїхав до Івано-Франківська та почав працювати в УТОСі ( українське товариство сліпих). Тоді у нас багаторазово проводили різні змагання, і після кількох спроб я зрозумів, що саме у тій сфері мені потрібно розвиватись. Після старанних та довгих  тренувань з багатоборства переміг на чемпіонаті  України, пізніше у 2004 був на паралімпійських іграх у Греції, мав 5-е місце.  А зараз я член збірної команди України.  Плюс відкрили маленьке підприємство  схоже на УТОС, я працюю там директором.  Теж допомагаємо людям з особливими потребами.

Відколи поєднав своє життя зі спортом, багато подорожую, бував у Фінляндії, Франції, Польщі, Греції та в багатьох  інших країнах.  Такі поїздки дають можливість  також порівнювати міста. Наприклад, зараз Франківськ, повірте, змінився в кращу сторону, навіть ті ж переходи та освітлення прибудинкових територій є.  Все йде на краще, єдине, що на пішохідних зонах заважають малі стовпчики. Людина, яка не бачить зовсім, падає та розбиває коліна, а  ввечері йти взагалі не можливо. По цілому місту ми не ходимо, а тільки  де є потреба, тому  мусить бути облаштовано.

Знаєте, також  є дуже багато спортивних товариств, де люди спілкуються між собою, бо якщо людина буде сидіти вдома – вона відріже себе від друзів, від людей.  Хоча б невеликі  кошти на змагання витратити, то не потрібно аж так багато. Зрозуміло, що не будуть всі олімпійцями, адже це фізично не можливо.  Але ось такі різні заходи  зближують людей, допомагають,  розвивають! »

Ольга Хорхол — працівниця УТОС

«Колись я жила у невеличкому селі Пороги  Богородчанського району. Пізніше переїхала до міста, тай живу у гуртожитку. Працюю в УТОСі.  Проблеми з зором у мене були від народження. Знаєте, дуже люблю котів,  вони такі пухнасті і милі(сміється).  На жаль, у себе вдома через  малу кімнатку не можу тримати.

Зараз у нашому місті важко таким як я.  Дуже погані дороги, не те, що їздити, а навіть ходити страшно. На пішохідних доріжках страшні ями, немає поручнів, а  для незрячих людей – це дуже потрібно.  А ще  побільше б автобусів, бо в центр важко доїхати , маю на увазі не комфортно.  Ще б було б добре більше комунальних аптек, а то біля нас закрили, тай продуктових магазинів нам би, і щоб консультанти допомагали. Думаю це не важко зробити було б.»

Мирослава Гевюк — представниця міського комітету забезпечення доступності осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення

«Знаєте, багато про себе тут не скажу… Колись у дитинстві хворіла, і від тоді почав падати зір. Від так, закінчила школу інтернат. Дитинство було важке, тому важко згадувати щось. У свій час я закінчила курси масажу. Була непоганим приватним  масажистом. Але зараз з роками здоров’я погіршилось і мушу три рази на тиждень ходити на процедуру гемодіалізу.

У нашому місті дуже багато робиться і багато чому приділяють увагу, але щоб достукатись до наших чиновників потрібно дуже багато зусиль. Найбільшою проблемою  для мене у місті – це пішохідні зони, потрібно обійти ціле коло  тут на Пасічній, де я живу, щоб безпечно підійти до сміттєвих баків, ну і  питання автобусів теж є.  Знаю, що зараз закупили нові  комунальні автобуси та тролейбуси з пандусами та які з низькою підлогою –  це добре, але для людей з інвалідністю зору не врахували  того, що ми не бачимо який автобус під’їхав! Потрібне оповіщення як всередині маршрутки так і на зупинках. Чому я повинна питати: А який це автобус ? Мені часто відповідають: Пані, Ви що, неграмотна?  Я повинна орієнтуватись .  Хоч і каже наш мер, що наше місто найвище у рейтингу по доступності в Україні, але щось воно не дуже відповідає, як на мене.

Хочу ще сказати, що не вистачає і консультантів у магазинах, які б могли безпосередньо допомогти  купити продукти, розказувати  де які акції, ціни. Адже послуги мають бути комфортними для всіх.

Проблема в аптеках теж є.  Я мушу обійти півміста для того, щоб знайти дешевші ліки. У державних аптеках мало що відрізняється. Ось така от комфортність… Багато чого не вистачає, та й говорити можна багато. Навіть про те ж розуміння та ставлення до нас.

Але, якщо говорити про мінуси, то можна і сказати про плюси нашого міста. Багато де у нас почали ставити тактильну плитку.  Вона, звичайно, не є досконала, але все ж таки… Я Вам скажу, що є плюси, але не настільки як про них розказують.

Місто змінюється! Просто потрібно більше прислухатись до людей та їхніх потреб, особливо, якщо вони унікальні по-своєму.»

 

Віра КОВЦУН

Фото: Наталка КУРСИК

 

 

Схожі записи

2 коментарі
  1. параолімпійські ігри-неправильне написання.Грамотно-ПАРАЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ.Вчіть рідну нашу українську солов”їну мову.Читайте Шевченка,Франка,Лесю Українку.

  2. спортсмен у легкій атлетиці – багатоборець.ЦЕ ХТО? Хіба так правильно писати?

Залишити відповідь

МИ В СОЦМЕРЕЖАХ

КОНТАКТИ

м. Івано-Франківськ
вул.Галицька,22

Приймальня: тел.: (0342) 77-61-28
Email: [email protected]